Радянська влада дбала про діячів мистецтв, але всім своїм єством доводила, що розумників та дотепників ненавидить... Як підсумок, за останні п’ять років життя у періодичній пресі Української РСР Майк Йогансен надрукував п’ять віршів…
Він на НИХ чекав, але не сподівався. Коли у квартиру № 12 в першому під’їзді на четвертому поверсі будинку на вулиці Червоних письменників, 5, у супроводі мовчазних незнайомців постукав завжди п’яненький двірник Яким Петимко, котрий мешкав у квартирі № 2, – це війнуло цвинтарним холодом. Оперативники брали Якима постійним понятим, і той бачив практично всі арешти харківських письменників. Смертельно блідою сиділа у вітальні третя й остання Майкова дружина, тенісистка Віра Ніколаєва, з якою вони прожили, може, два місяці; рухатися їй офіцери держбезпеки заборонили…
О 16:00, 18 серпня 1937 р. талановитого письменника, витонченого інтелігента з пронизливим поглядом, буржуйською краваткою та зачесаним на лівий проділ волоссям у його харківській квартирі в будинку «Слово» заарештували. Чекістські звинувачення оригінальністю не відрізнялись, бо заздалегідь, із газет, були зібрані «матеріали про участь Йогансена М.Г. у діяльності антирадянської, націоналістичної організації, яка прагнула шляхом терору й збройного повстання проти Радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу».
На допитах перед молодшим лейтенантом держбезпеки, дознавачем Абрамом Замковим-Заманським (1898-?) затриманий не приховував своїх політичних поглядів, поводився незалежно, а 16 жовтня 1937 р. у вічі помічнику начальника 3-го відділу УДБ НКВС Харківської області заявив: «У бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня – ніякий не терорист. Що саджають людей безневинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади».
І це попри нелюдські тортури, яким у передмісті Харкова піддали літератора у Холодногірській в’язниці, що в народі називалася «Дім жахів». Ні, йому не подарували, що арештант був, як написала у мемуарах Алла Гербурт-Йогансен, «занадто ориґінальним, незалежним і не таким догідливим, як того вимагала диктатура».
***
24 жовтня 1937 р. Майку Йогансену оголосили обвинувальний вирок. Його підготував оперуповноважений Харківського УНКВС Половецький і затвердив начальник УДБ НКВС Харківської області, капітан державної безпеки Лев Йосифович Рейхман (1902-1940), котрий до 13 лютого 1937 р. працював заступником начальника НКВС УРСР по Київській області. У документі йшлося: «З 1932 р. Йогансен М.Г. брав участь в антирадянській націоналістичній організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників Компартії і радянського уряду».
Розглянувши 26 жовтня 1937 р. на закритому засіданні судово-слідчу справу Михайла Гервасійовича Йогансена, Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: «Йогансена М.Г. засудити до вищої міри кримінального покарання -розстрілу з конфіскацією всього майна, що належить йому особисто. Вирок остаточний і на підставі Постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. підлягає негайному виконанню».
Того ж дня бранця етапували до Києва і 27 жовтня 1937 р. розстріляли у Лук’янівській в’язниці НКВС. Як і коли поховали Майка Йогансена, невідомо. Символічна могила письменника знаходиться на Лук'янівському цвинтарі.
***
Йому не пощастило народитись у Середньовіччі, тоді б він служив особистим секретарем нідерландського мислителя Еразма Ротердамського. Йому не вдалося написати останній вірш, аби присвятити твір вільній, голубій і прекрасній, Іспанії. Кидаючи погляд із днів майбутніх у минувшину, не без іронії у власній «Автобіографії» Поет занотував:
– Так ішли дні мого життя, Майка Йогансена. Це все, що я, син Езопа, міг сказати, підвівши голову од своїх многотомних і тяжких трудів. Амінь.
Нехай на мить очі звикнуть до темряви…
І ще один сліпучий спалах сірника! У спогадах Юрія Смолича із темряви часу полум’я пам’яті вихоплює незабутній образ:
– Майк Йогансен зовсім не міг слухати музику: чи в мажорному ключі, чи в мінорному, – мелодія завши викликала в нього бажання заплакати. При усій своїй безалаберності, зокрема абсолютному нехтуванню здоров’ям, закурюючи від сірника, він неодмінно чекав, доки обгорить сірчана голівка і полум’ям займеться деревинка: казав, якщо сірчаний дим з тютюном проникне в легені, – надзвичайно шкідливий. А ще він носив тільки блакитний галстук (казав – краватка) і мене примусив (завжди імперативний!) теж вив’язувати блакитну краватку, дарма, що я ненавидів блакитний колір.