Молоде обличчя Овертона набуло напруженого вигляду, який буває в людей, котрі звикли діяти силою, а не розумом. Але, врешті-решт, із численними повторами та незрозумілими місцями, які я опущу, він повідав нам свою дивну історію.
— Як я вже казав, — почав розповідь Овертон, — я капітан команди Кембриджського університету, а Ґодфрі Стонтон — мій найкращий гравець. Завтра в нас матч із Оксфордським університетом. Учора ми приїхали до Лондона та зупинилися в готелі «Бентлі». О десятій годині вечора я обійшов усі кімнати й особисто переконався, що всі хлопці на місці. Упевнений: успіх команди залежить не лише від посилених тренувань, а й від міцного багатогодинного сну. Я поговорив із Ґодфрі, і мені здалося, що він блідий і неначе чимось стурбований. Я спитав, що з ним не так, але він відповів, що все гаразд, просто трохи болить голова. Тоді я побажав йому на добраніч. А за півгодини до мене в номер зайшов портьє та поінформував, що в готель тільки-но приходив якийсь бородань, на вигляд — із незаможних, і попросив передати Ґодфрі записку. Ґодфрі ще не спав. Прочитавши записку, він, неначе вражений громом, відкинувся на спинку крісла. Переляканий портьє хотів покликати мене, але Ґодфрі зупинив його, потім випив склянку води й трохи отямився. Згодом спустився вниз, кинув кілька слів чолов’язі, котрий чекав на відповідь, і вони обоє покинули готель. Портьє бачив, як вони ледь не бігли до Стренду. Вранці я зайшов до кімнати Ґодфрі: його там не було, і, судячи з неторканого ліжка, не було всю ніч. Усі речі залишалися на тих самих місцях, де я їх бачив напередодні. Ґодфрі зник невідомо куди й із ким, і мені чомусь здається, що він більше ніколи не повернеться... Ґодфрі — спортсмен від Бога, він не міг би покинути тренування через дрібниці. І не має звички підводити команду та капітана. Боюсь — я маю таке передчуття, — що він зник назавжди, і ми більше ніколи його не побачимо.
Шерлок Голмс дуже уважно вислухав цю розповідь.
— Ви щось зробили? — спитав він.
— Відправив телеграму до Кембриджа, щоб дізнатися, чи не з’являвся він там. Мені відповіли, що в Кембриджі його немає.
— Чи міг він учора потрапити до Кембриджа?
— Атож, нічним потягом об одинадцятій п’ятнадцять.
— Але, наскільки ви могли збагнути, він цим потягом не скористався?
— На вокзалі його не бачили.
— Що ви робили далі?
— Послав телеграму лорду Маунт-Джеймсу.
— Чому саме йому?
— Ґодфрі — сирота. Лорд Маунт-Джеймс — його близький родич, здається, дядько.
— Он як? Це надає справі нових відтінків. Адже лорд Маунт-Джеймс — один із найбагатших в Англії.
— Авжеж, Ґодфрі якось мимохідь згадував про це.
— У лорда є інші родичі?
— Ні, Ґодфрі — його єдиний спадкоємець. Старому вже близько вісімдесяти, він страждає від подагри. Подейкують, що він міг би суглобами крейдувати більярдний кий. Він жахливий скнара, ніколи не дав Ґодфрі ні шилінґа. Але з часом усе так чи інакше перейде до Ґодфрі.
— Ви отримали відповідь від лорда?
— Ні.
— Що могло би змусити вашого колегу звернутися до дядька?
— Учора ввечері він був чимось стурбований. Якщо через гроші — то, можливо, і звернувся до старого. Адже в того чималі статки. Але мені здається, що справа безнадійна. І Ґодфрі це знав, він майже ніколи не звертався до старого за допомогою.
— Ну, це незабаром з’ясується. А тепер припустімо, що він поїхав до лорда. Тоді як ви поясните появу цього незнайомця такої пізньої години, і чому вона подіяла на Ґодфрі таким чином?
— Для мене все це — цілковита загадка, — відповів Сиріл Овертон, стиснувши голову руками.
— Ну, гаразд. Маю сьогодні вільний день, тому із задоволенням займуся вашою справою, — втішив Голмс. — А вам би порадив замислитися над тим, як провести матч без цього хлопця. Як ви самі помітили, настільки таємниче зникнення повинно мати причину, і ця причина може затримати його на невизначений термін. А зараз підемо в готель, може, портьє згадає ще щось.
Шерлок Голмс був відомий здатністю викликати прихильність до себе навіть у боязких свідків. Разом із портьє ми заглянули в порожній номер Ґодфрі Стонтона. Портьє дуже швидко повідомив усе, що міг згадати про нічного відвідувача. Це був чоловік років п’ятдесяти, скромно одягнений, із блідим обличчям і сивою бородою. Він не нагадував ні джентльмена, ні робітника, коротше: ні те ні се. Незнайомець був дуже схвильований — портьє зауважив, як тремтіла рука, коли той простягнув йому записку. Ґодфрі Стонтон, прочитавши записку, яку приніс портьє, засунув її до кишені. Вийшовши до холу, не подав відвідувачеві руки. Вони тільки перекинулися кількома фразами (портьє розібрав лише слово «час»). Потім обоє поспішно залишили готель. На годиннику в холі було рівно пів на одинадцяту.