Я бачу їх через скло дверей і заплющую очі міцно-міцно. Чую скрип і мамин голос: «Нехай ще поспить. Моє мишеня-Мішеня… Машину на видному місці поставлю».
- Пожежну машину?! - кричу я і прокидаюсь.
Моя мама - найкраща мама в світі! Вона мені купила…
Портфель
Портфель пригодився мені тільки два рази. Вперше, коли я катався з горки за гаражами (не картонка, але краще, ніж на попі). А другий раз, коли мама сказала:
- Ан бігом!
- Та вже йду, - меланхолічно надіваю боти. Шнурки, що мені баба вставила, такі довгі! Можна на два бантика зав’язать. Ні, на три вже не виходить. На два.
- Ну що ти копаєшся, горечко.
- Зараз, - довгі шнурки, ой довгі!
- Міша, спізнишся на труди!
(а ви думаєте, що я роблю)
- Міша!
- Мамунь, іди вже. А я слідом.
- Знаємо таких! Обувайся.
На трудах мені сподобалося тільки один раз. Коли дєвочки по кулінарії проходили бутерброди. Ніна Співак проходила з баликом.
Ну може два рази. З жолудів, сірників і пластиліну виходять обалдєнні лісові чоловічки і ще одна лісова такса з хвостиком.
- Пока, мамо! - швидше до воріт.
- Переобувачку взяв?!
Роблю вигляд, що не чую. Мама наздоганяє мене з целофановим пакетом «Новий год», проводжає поглядом.
А я волочуся по вулиці і всією своєю спиною видаю в космос сигнали бєдствія.
«Шановний пане директоре! Виносимо щиру подяку учневі Озерянському за встановлення дружніх міжпланетних відносин. Прошу не вважати його неявку до школи прогулом, бо він зустрічав біля клуні делегацію з созвєздія Гончіх Псов.»
А за рогом - калюжа.
Свіжа. Вчорашня.
І я думаю: «Час спасати ситуацію!»
.
Ой, який же я мокрий! Такий нещасний!
А запасних штанів у мене немає.
Зато є мама. Яка татові нічого не скаже!
Портфель, питаєте? Сухий. Якби його втопив, сразу висша міра! - на прополку буряків.
Хоча буряки - то ще нічого! Культурні міропріятія - ото ужас! І всі хижо так кажуть…
Не бiйся, я з тобою!
Бабця спіймала за труси, витягнула з кармана халата галстук-бабочку, силоміць на мене наділа і, сплеснувши в долоні, лагідно промовила: «Бісова дитина! Який гарний!»
Так, я гарний. У мене виразні очі. Не стирчать вуха. І ще блондін. Я - блондін. Правда, переважно влітку, коли вигоряю на городі чи на ставку… Но і зимою теж нічого!
.
В домі культури сьогодні концерт. Я співатиму в ансамблі. Ми з Григорієм Павловичем на співах другий год проходимо «Комарики-дзюбрики». У мене, кажуть, дзвінкий голос (правда, діду заявляють, шо «свинячий»), і в приспіві, коли Григорій Палич киває, я голошу: «ЛамалаЛА! В’язаЛА! СтояЛа!».
Поруч стоїть Вербицька. Вона заучка і голос у неї писклявий, як в нашого Маркіза. Ганька щосили старається і горло отак витягає, ніби хоче спіймати ту пісню ротом. Хоча рот у неї нічого. Не великий і не малий. Тіки вона худа дуже: як на фізкультурі на турніку висить, то торохтить і колишеться, як білизна. Тьху на неї!
Мати до шостої на роботі, але завмаг казала, що відпустить. Батько на зміні. Але б він все одно не прийшов.
«Сраний волік!» - чутно з двору. Це дід звалив. Діду старі дуже і нічого не бачать. Тому в хазяйстві у нас ще є драний мопєд, довбаний сарай і тузік-тудить-його-розтудить.
В залі буде скілько народу! Завучка буде в новій кофті!
Рєвзін з 10-А буде читати вірші собствєнного сочінєнія. Сила!
Трам- там-шо-то-там…
…і я тебе чекати буду
У лютий холод і мороз.
Бо я люблю тебе, родная.
Я так люблю тебе до сльоз!
Ото пацан дає! А я все літо в футбол прогуляв…
Ой, ко- о-отик прийшов! Він линяє. Але все одно добрий. Вегітаріянець -ліверку не їсть. Тато спіймав йому мишу, так той лапою мацав і погляд був такий, ніби візьме її зараз і поховає. З вінками і оркестром.
Цілую Маркіза. Він пахне по-котячому, і шерсть забивається мені у носа.
- Бабунь, - кажу, - можна, я не піду?
- Кудой?
- На концерт.
- Ти шо? Шо надумав! Марш в туалет! Попісяй «на дорожку» та одівайся вже. Спасіння нема!
Плентаюсь. Маркіз іде слідом.
- Бабо!
- Шо?
- Не сварися. Я співатиму. І удавку Вашу дурацьку надіну.
- Іди вже! Хлищ! - бабуня насуплено бурчить. Але тихенько додає: - Благослови його, Господи. Рідного мого хлопчика.
Моя баба - чудна дуже. Шукає окуляри в холодильнику і називає кролів серіальними іменами.