– Чого я тут сиджу? – схопився дядько. – Їду додому. Треба готовити останні партії К7!
– Багато маємо? – спитав я.
– Вистачить, щоб знищити Москву!
На летовище відвіз дядька Семен. Коли повернувся, Гаська завважила:
– Я споглядала за вами. Ти мчав щонайменше 250 кілометрів! Налякав дядька!
– Та ні, він сам підганяв мене. «Скоріше, скоріше, чого боїшся?!» – приговорював мені цілу дорогу. Він правий, почали ж ми справу…
Гаська глянула уважно на Семена й на мене:
– Слухайте, хлопці, чим можу допомогти вам?
– Тепер нічим! – відповів Семен.
– Нічим! – гідно додав я, наче б у цій історії я грав найважливішу роль.
– Прийде час, будемо працювати разом. Будь мені в цьому добрим другом!
Не звертаючи на мене уваги, він поклав руку на її стан і глянув глибоко у вічі. А Гаська (такої я її ще не бачив) схилила голівку на його плече! Не промовили ні слова, але навіть я вже знав, що і в найгірших умовах Гаська буде з нами!
Повних два тижні в цілому світі, крім московської тюрми, тільки й писали та говорили про летючки. Пресові агентства висували різні здогади, навіть і такі, що вся ця історія – це московська провокація. А сама Москва склала цілу вину на українських націоналістів, хоч відомо, що вони ніякої сили в західному світі не мають, про них мовчать, вони непопулярні: замість докласти сил до спільного зусилля для світового миру, вони цікавляться тільки своїм народом і постійно викликують несмак своїми виступами проти російської потуги.
А з СРСР приходять вістки про тиху й уперту боротьбу українців проти московського режиму. Вигідніше, однак, не писати про це, щоб не наражувати собі цієї східної потуги.
Дехто знову догадувався, що це був жарт, може, студентів, що студіюють технічні науки, а згодом потрохи вичерпалася уява дописувачів. Ось на боксерській арені смертельний випадок, то знову злодії дуже хитро обікрали банк.
– Семене! – залунав з другої кімнати голос Гаськи. – Ти що, дрімаєш?
– Ні, хочеш поїхати на прогулянку?
– Ні, я питаю, що далі?
– Як то що далі?
– А наша акція? Задрімали, чи що?
Семен підсміхнувся до мене.
– Ходім до неї! – сказав.
Ми пішли в кімнату Гаськи.
– Ми обидва з Паньком придумали таке: поки дядько пришле чи привезе К7, ми можемо почати діло з останками наших припасів. Послухай!
І він розповів наш план, який ми склали довгими ночами останніх двох тижнів.
Гаська захопилася ним. Підстрибнула радісно і, огорнувши його обличчя долонями, поцілувала в сам ніс.
– Що ти? – зареготав я. – Ти вже забула, де цілують?
Гаська спритно висмикнулася з Семенових обіймів, підбігла до мене і теж поцілувала мене в ніс.
– Дякую! – ввічливо промовив я.
– А то буде сенсація в світі!
– Сенсація не має значення, – відповів Гасьці Семен. – Важливіша користь! Ми мовчали два тижні. У Кремлі ждали, хвилювалися, не спалося і не «куталося», одним словом – непевність. Адже не дуже приємно чекати, коли на голову звалиться атомова бомба, та ще не знати чия, і не знати, чи зразу не розвалить цілого комплексу злочину й брехні, яким є СРСР. Отож напевно щось придумали проти нас.
– Проти нас?
– Ну, ніби проти тих, що кинули летючки. Шукатимуть нас. Ось у столичних газетах уже замовкли про летючки. За цим піде й інша преса. Наче б порадили їм. Мовчанка. Тиша! А коли мовчать, значить, щось готовлять!
– Хто? Захід?
– Захід ні, але Москва. Їздили дипломати сюди і туди, складали візити амбасадори, і, думаю, договорилися більшменш так: ви, капіталісти, мовчіть, не цікавтеся цією справою. Це наше внутрішнє питання. І ми його поладнаємо!
– Віриш, що погодилися на таке?
– А чому ні? Встрявати в справи поневолених народів завжди грозить війною. Хто наставлятиме голову? А ще як Кремль погрозить злегка, погодяться навіть співдіяти проти нас.
– Важко повірити!
– А все ж! Уступки в користь Москви продовж десятиліть доказують, що треба бути готовими на такий випадок. Мене це ніяк не заскочить! А тепер одягнися – і в дорогу! Подорож триватиме кілька годин. Їдемо в гори.
Другого дня телеграми принесли нову сенсацію: над головними містами Європи й Америки появилися знову таємничі ракети, і знову із свистом і експлозією розкинули летючки. Газети коментували, що свисти і рев сирен мали на меті звернути увагу населення, а разом з цим і демократичної преси.
– Московську вимогу мовчати, – пояснив Семен, – в умовах демократії не завжди можна виконати. Тут нема ні терору, ні страху. Про появу ракет мусять писати, коли десятки тисяч людей про них знає.