Б. С.
ЧАСТИНА І
1
Спека вже три дні. Сьогодні ступив у розтоплений асфальт, і черевик застряг у ньому. (Ношу трохи завеликі черевики).
– Гасько! – чую, гукнув Семен.
Дівчина, що мчала автом, на мить глипнула в мій бік. Заскреготіли гальма, і до авта підбіг Семен. З променистих очей Гаськи струменіла радість. Семен відкрив дверцята.
– А я що? – спитав я, підбігаючи з черевиком у руці.
Ми їхали широкою вулицею, опісля Гаська звернула в переулок і далі помчала алеєю поміж дерев, що саме квітнули голубим квітом.
«А що, якби встромити пальці в її розкуйовджену чуприну», – подумав я, але сказав:
– Усякі тітки кажуть, що я романсую з тобою!
– Знаю, – відповіла Гаська, – і перестерігають мене перед тобою.
– Гага! Бачу, що люди добре знаються на моїх прикметах! – засміявся я і подумав: «Чому це тітки цікавляться тільки нашими справами або виставами крамниць?»
Щодо цього другого випадку раджу кожному приглянутися до тих тітусь, як їм блищать очі, коли розглядають усякий хлам! Я думав, що це звичай із старого краю, який вони принесли з собою разом з вишивками й варениками. Традицію плекають! Але дядько Павло, почувши від мене цю думку, постукав мені пальцем у чоло. Дивує мене теж, що вони згадують з надзвичайним хвилюванням ті їхні табори в Німеччині, в яких сиділи кілька років. Давно це було, чи не сорок літ тому, а може й вісімдесят. А вони, ті тітки, хоч сотка в них (медицина!), як зійдуться, то тільки про їжу й табори. Мушу поглянути в бібліотеці, що там діялося в тих таборах, коли люди так довго згадують їх, наче якесь надзвичайне щастя.
– Бо проводили час на ледарстві та плітках! – відповів на мій запит дядько Павло.
Проте не вірю йому; знаю, що дядько несамовитий цинік. При цьому тримаються його штубацькі витівки.
Гаська має Семена, але відпирається цього. Кинула в мене пачкою сушеної картоплі, коли я спитав її, чи на постійно. Семен і я живемо на кошт дядька Павла. Семен учиться чогось і працює важко (навіть по ночах), а я «відомий» непотріб. Так говорять про мене тітки. А дядько сказав одного разу:
– Може б ти записував те, що діється в світі?
Це був натяк на дивний факт, що я написав декілька новел, і їх помістив торонтський «Гомін України»; це газета, яка виходила яких сорок років як тижневик, а тепер стала нарешті щоденником.
«Непогана пропозиція», – подумав я, проте відповів згорда:
– У світі не діється нічого!
Це мало означати, що я стою вище подій, які, власне, не є подіями, а так собі, буденними історіями людей та держав.
Ми заїхали під садибу Гасьчиних батьків. Я пішов до гаражу почистити черевик, при цьому глипнув на дівчину. Дуже добре виглядає у вузеньких штанах і маленьких черевичках. Вона підхопила мій погляд.
– Не цікавлюся дівчатами, що мають хлопців! – кинув я і пішов у гараж.
У вітальні Семен саме вітався з мамою Гаськи, пані Іриною. Я завжди дивувався, що в Гаськи така молода мама. Медицина, певно!
Дівчина кинулася у фотель і сягнула до порцелянової чашки з дактилями.
– Не їж перед обідом! – звернула їй увагу мама.
– До обіду ще далеко! – відповіла Гаська.
Цей діалог я чув уже тисячу разів. Тільки раз трапилось таке, що вона не сягнула по дактилі.
– Ти, може, хвора? – спитав я з лукавою турботою.
На це Гаська скинула черевик і жбурнула в мене.
– А бабуня? – спитала Гаська.
– Уже йде. А ви, хлопці, залишіться на обід! – докинула пані Ірина.
– Залишуся! – відповів Семен. – Ми вже так умовилися з Гаською.
– Багато ви умовляєтеся, про що я нічого не знаю.
Гаська гризла дактилі і переглядала нове число літературного журналу, що саме принесли з пошти.
– А ось, мамо, в журналі друкують твої поезії, а ти теж нічого мені про це не згадуєш!
– Бо вас поезії не цікавлять. З поезією до вас, як до стіни!
– Це правда, пані Ірино, – обізвався Семен, – я таки нічого не розумію в поезії. Ось ви пишете, наприклад, про шепоти, що скачуть, як сталеві вістря. Може таке бути? Хто це зрозуміє?
Пані Ірина звернулася до Семена: