– Заряджена і відбезпечена! – поглянув я на зброю. – Хотів убити тебе!
За мною ввійшла Гаська.
– Коли він на мить зупинив руку в кишені, я здогадалася, що він відбезпечує пістолю і готовить стріл. І я впакувала в нього електронний набій.
Прийшов покликаний підпільник, і ми обидва відвели агента геть. Корчився з болю, коли мусів рухати ногами. Усе пішло гладко. Два рази в московську морду і два зуби на землі вчинили його м’яким. Признався до свого завдання: вбити Семена приглушеним пострілом з пістолі і вийти з бюра, або стероризувати кожного, хто б станув йому на дорозі. Поза тим не знав нічого – маленький виконавець чужої волі. Виявив нам тільки, що його пани повернуться сьогодні о третій годині. Якщо це правда, то вже були вдома й відкрили, що мене, їхнього в’язня, нема!
Семен подзвонив до Рауля й розповів цілу подію. За хвилину приїхала поліція й забрала москаля геть.
– З цього виявляється, що найвищий час зникнути з цього терену. Кожна година для нас дорога! Гасько, треба повідомити в бюрі, що ми обоє виїхали на відпустку на місяць, шість тижнів, чи як хочеш. Візьми з собою у валізку що потребуєш, ми теж приспособимося до дороги, і за п’ять хвилин збірка в цій кімнаті!
– Як це так за п’ять хвилин? – запротестувала Гаська. – Я мушу подумати, що з собою взяти: сукенки, штани, светри та багато дечого іншого. Куди ми їдемо? Від цього залежить, що маю взяти з собою. Вам здається, що дівчина як ви: сорочку в течку і готов!
– За п’ять хвилин збірка! Як тебе не буде – їдемо обидва!
Гаська грюкнула дверима.
– Ти серйозно? – опитав я Семена.
Він засміявся.
– З годинником у руці можу тобі сказати, що за п’ять хвилин Гаська буде тут.
За п’ять хвилин ми з малими валізками у руках зійшли у підвал.
– Чим поїдемо? Автом?
– Можна літаком, а там винайняти авто до посілости дядька. Але літак може експлодувати в повітрі. Наше авто, що стоїть надворі, теж може бути підготоване ними. Поїдемо іншим возом.
Ми йшли підвалом до невеликої комірки, а там у куті стояла стара машина. Семен потиснув укритий ґудзик, і машина легко відсунулася вбік. Ми ввійшли в коридор, і за нами негайно закрився отвір, яким ми ввійшли. Скоро прохід поширився у велику підземну залу, ще не викінчену. Стіни в кількох місцях не були ще вкриті цементом і пластичним матеріалом. І тут стояло велике нове авто.
– О, я його ще ніколи не бачила! – скрикнула Гаська. – Дай мені, Семене, я поведу!
– Пізніше, а поки що я виїду за місто.
Коли авто ледь рушило з місця, розсунулася стіна. Ми виїхали на полянку позаду фабрики в незаселеній околиці. Травою доїхали до дороги, а з неї на шосе. Гаська і я оглянулися. На схилі горба темнів отвір, яким ми виїхали. Він засувався поволі назад, і незабаром знову зеленів спокійний схил гори. Семен круто повернув на шосе, і ми помчали вперед.
– Може, не завважили нас! – сказав Семен.
– А може, і завважили! – відповів я.
Ми мчали найвищою скорістю, а я постійно оглядався, чи хто не переслідує нас. На рівному шосе я ввімкнув радар. Незабаром прилад виявив, що за нами у віддалі двох миль їде авто зеленого кольору. Ми мчали далі. По десяти хвилинах авто далі було у віддалі двох миль.
– Зменшу скорість! – заявив Семен. – Побачимо, що це таке. Для певности візьміть знешкоджуючі пістолі. Я сам маю інший прилад.
Ми зменшили скорість наполовину. Ще й тоді їхали три рази скоріше, як наші батьки перед тридцятьма роками.
– Еге, зменшив так само скорість, їде за нами у віддалі двох миль!
– Атомове керування! – ствердив Семен. – Тільки чому не здоганяє нас?
– Певне, дожене пізніше, коли будемо сотні миль від міста, в безлюдній околиці. Рух на цьому шосе дуже малий. Мусимо приготовитися… – Семен завагався.
– До чого? – спитала Гаська.
Вона готовила наші оборонні прилади.
– До боротьби! – коротко відповів Семен.
Ми їхали далі мовчки. Семен разураз міняв скорість, а авто позаду завжди додержувалося своєї віддалі.
– Ввімкни радіо, – сказав Семен до мене, – і шукай на коротких хвилях.
Я зрозумів: він хотів знати, чи наш противник не порозумівається з кимось радіохвилями. Я шукав дуже докладно. Музика, якась чужа мова, знову музика.
– Шукай, шукай увесь час! – говорив Семен. – І так не маєш що робити. Може, натрапимо…