За годину ми добилися до поляни, що зеленіла серед великих евкаліптусів. На деревах, у гущі листя, вовтузилися мавпи. А з другої сторони поляни стояв запустілий дім з верандою. На ній у бамбуковому фотелі сидів дядько. Яка радість стрінути дядька в такій пустелі! І який контраст: ми ще в нервовому напруженні, а дядько у повному спокою.
– Що там діялося з вами? – заговорив дядько. – Я бачив на радарі два авта і опісля вибух. Одне розлетілося на шматки! Це ж нечувана історія в цій країні. Я був трохи неспокійний за вас, хтозна, чиє це було авто, міркував я, і чиї душі літають тепер просторами. Але логіка, діти, логіка мене заспокоїла! Не будете ж ви слідкувати за чужим автом, а навпаки, хтось мав у цьому діло, щоб стежити за вами. Але як ви їх послали до люципера, бо ніхто інший цього не міг зробити?
Навипередки ми розповідали все те, чого дядько ще не знав, а зокрема наші пригоди по дорозі.
Це засмутило дядька.
– Не думайте, діти, що ви позбулися всіх ворогів! Одна група знищена, але ворог може послати другу! І напевно пошле. Як бачимо з розкладу засідок, він знав, куди ви їдете і де мета вашої подорожі. Завтра він може бути тут і половити нас як курчат. Ой, це погано, діти!
Ми почали міркувати. Скільки часу маємо? Поки ворожа централь довідається, промине, скажімо, година. Адже мусять зголосити, зорієнтуватися, що в них трапилася трагічна помилка, і тоді вислати на нас іншу групу.
– Тричотири години часу! – сказав дядько. – Це все, що нам залишилося. Опісля мусимо щезнути.
Ні мені, ні Гасьці не всміхалося їхати кудись далі. Семен мовчав.
– А встигнемо приготовити все? – спитав дядька по хвилині.
– Хоч би й зараз можете рушати. Усе готове і провірене.
– Гаразд! – сказав Семен. – Відпочинемо, помиємось з дороги, нап’ємося кави!
– О, без кави не можна! – погодився дядько. – Жалко тільки, що не зможемо наговоритися перед від’їздом.
– А ви, дядьку, не їдете з нами? – здивувалася Гаська.
– Ні, я вертаюся. Хочу тільки побачити, як ви полетите.
– Полетимо? Куди?
– Як куди? На Місяць!
– Що?! – знерухоміла Гаська. – І ти мені нічого не сказав? – звернулася до Семена.
– Я не знав, що так скоро доведеться нам летіти. Я думав, завтра…
Гаська відчула іронію в його словах.
– Не сперечайтеся, діти! – перебив дядько. – Не маємо часу на це. Рушайте під вечір, щоб, поки на Землі зійде Сонце, ви були вже далеко.
Коли ми відпочили, поговорили й випили каву, дядько глянув на годинник. Прийшов час збиратися в дорогу. Гаська почала переглядати свої сукенки, що викликало сміх у нас усіх.
– На Місяці нема до кого чепуритися, Гасько! – вигукнув Семен.
– А ви думаєте, що ми, жінки, чепуримось для вас? Самі для себе! І чи на Місяці є хто живий, чи нема, мені це байдуже.
– Не чіпай, Семене, такої тонкої справи, як жіночі одяги. Поперше, не розумієшся на цьому, подруге, ніколи не переконаєш, а врешті завжди почуєш, що жінка не має в що одягнутися! – ніби поважно промовив дядько.
– А щоб ви знали, що не маю. Ну, на Місяць, а як нам доведеться полетіти на інші планети? Що тоді? У цьому, може, маю вийти до людей, або в цьому, або в цьому?
Вона розкидала сукенки по кімнаті.
Дядькові пощастило втихомирити бурю, і ми всі подалися в ліс.
Ішли з годину. Врешті станули над берегом велетенського яру. Ген на його дні плила широка ріка. Другий берег яру, зарослий пралісом, як і наш, ледве майорів на обрію.
Хоч вид був надзвичайний, ми не спинилися ні на хвилину, щоб порадуватися краєвидом. Кількадесят кроків від прірви ми зупинилися, і дядько відкрив перед нами невеликий отвір у землі. Униз вела металева драбинка.
– Я йду перший, – промовив дядько, – а ти, Паньку, останній. Діру закрию зсередини.
Ми опинилися у великій підземній залі, освітленій неонами. Посередині лежав великий не то літак, не то ракета, не то корабель. Округлий прилад для літання, з металевими гострими берегами і великою овальною кабіною посередині. Крізь прозорі стіни було видно, що кабіна поділялася на кілька кімнат. Одна з них, спереду, вміщала чимало дивних апаратів, інші були, мабуть, для мешкання, магазинів тощо.
На металевому березі апарату великими літерами була виписана його назва: «СОРОКА».
– Чому «Сорока»? – спитав я.
– Як звав, так звав! У поспіху не думали багато. Написали, що прийшло на думку. Ну, влазьте всередину – і з Богом. Скоро буде вечір!
Ми ввійшли всередину. Семен пішов зразу до кабіни навігатора, а дядько призначив кімнати для Гаськи й для мене.
– А як ми виїдемо з цієї підземної зали? – запитала Гаська.