– Ви не бачили, бо я вмисне стріляв так, щоб розрив відбувся за горою. Інакше хто знає, які наслідки він мав би для нас.
– А не чули вибуху, бо тут нема повітря! – додав я розумно.
Останки ракети, розкинуті великою силою вибуху, гнали тепер у нескінченність і так летітимуть ген у космічні простори без кінця, без часу, мільйони і мільйони років.
Схвильовані й утомлені подіями, ми безвладно обсунулися у фотелі.
– Нам немає потреби тут залишатися. К7 на Місяці немає, і нам треба якнайшвидше віддалитися від Місяця. Хтозна, чи не випустять на нас ще одну ракету!
– Втікаймо! – скрикнула Гаська.
Ми обтерлися легко об скелю й рушили в простір космосу.
10
Спочатку я записував у моєму записнику все, що діялося, деньудень. Але згодом помітив, що після десяти днів насправді нічого не діялося, і тих кілька сторінок викликали враження монотонности й нудьги. Від навігаційного стола до каюти і від каюти до стола. Говорити не було про що, ми переговорили все можливе. Читати теж не було що, бо книжок не взяли, щоб не обтяжувати космічного корабля. Єдине, що нас цікавило, було положення нашої Землі, яку ми спостерігали позаду нашого корабля. Вона щораз то маліла разом із своїм Місяцем, і тепер була наче печене яблуко, довкола якого оберталося золоте зернятко. А під нами, над нами й з усіх боків простягнувся Всесвіт, космічний простір без кінця й початку, без напрямів і без часу. Тільки перед нами в маєстатичній повазі наше Сонце, яке ми оглядали крізь спущені чорні скла. Воно здавалося нам трохи більше, як з Землі, і яскраво біле.
Як нам заявив наш командир Семен, ми летіли тепер до планети Венери, що оберталася по своїй орбіті набагато ближче від Сонця, як наша Земля.
– Там і набагато гарячіше буде, – сказала Гаська.
– Невідомо! – відповів Семен. – Це залежить від багатьох нам цілком невідомих чинників. Але, мабуть, таки на Венері несамовита спека.
– Страшне! – заговорив я раптом переляканим голосом.
Я споглядав у той час крізь долівку в безконечний простір, що під нами, і мені подумалось: а що, якби так щось у кораблі попсувалося, і ми в несамовитому гоні почали б падати вниз? І цю думку я висловив перед друзями.
Семен тільки посміхнувся:
– З тебе ніколи не буде науковець! Скільки разів я поясняв тобі і тобі, Гасько, що в космічних просторах нема ні гори ні низу, нема правої ні лівої сторони. Усе це окреслення дуже умовні, і коли для нас гора є тут (він вказав рукою вгору), то для іншого астронавта, який летітиме вверх ногами у відношенні до нас, гора буде тут (і він показав на долівку). Коли ви це зрозумієте?
– Ніколи! – заявив я з повагою.
– Ніколи! – підтвердила Гаська.
По хвилині Гаська спитала з тривогою:
– А якби так справді щось попсувалося, і ми почали б спадати так, як там, над яром! Тоді куди б ми спадали – сюди чи туди? – і вона вказала рукою раз угору і раз униз.
– Безнадійна справа, – зідхнув Семен. – Ні сюди, ні туди, а гнали б далі в дотеперішньому напрямі.
– Ну, це не було б так погано, – відповів я з полегшенням.
Семен глянув на мене таким поглядом, наче б сумнівався, чи в мене здоровий глузд.
Це була наша найдовша розмова від трьох днів (якщо тут можна говорити про дні і ночі). Справді, ні днів ні ночей тут не було. Сонце завжди було спереду, Земля позаду, а з усіх боків незмінні, здавалося, зорі. Між ними тьма кромішня, чорне незглибне небо, якщо назва «небо» тут до речі. І якщо справді Сонце перед нами, а Земля позаду нас, якщо справді ми вилетіли з Землі три тижні тому, і якщо…
– А час? А дні, чи справді вони існують тут, поза Землею? Ми йдемо спати, бо відчуваємо потребу сну, та й ти, Семене, нас до цього примушуєш. І, як завжди на Землі, прокидаємося і тут, але чи це все правда?
Гаська глянула на мене, опісля на Семена – вона не певна була, чи не зсунувся я з глузду.
– Голова в тебе не болить? – спитала мене лукаво.
– Ти, Паньку, заторкнув дуже важливе питання, – почав Семен.
Коли він пояснював якусь проблему, говорив докладно і довго, а при цьому…. нудно. Недолюблювала цього Гаська.
– Кінчай, кінчай уже! – кликнула із своєї кабіни.
Я подався ближче до Семена, соваючи своїми магнетичними черевиками.
– А ти не будеш слухати? – запитав Семен Гаську.
– Добре, я зараз прийду, тільки передягну штани.
Та поки я наблизився до Семена, почув десь угорі оклик Гаськи. Коли оглянувся – зразу ж зареготав: Гаська з одною ногавицею на нозі, пливла звільна в повітрі, даремно стараючися одягнути другу ногавицю.