– Гагага! – злобно реготав я.
– Та поможи мені! – просичала до мене.
За собою я почув тихий сміх Семена. Гаська простягнула до мене руку, але я встиг спіймати її за ногу і стягнув униз.
Придержуючи Гаську руками, я попхав її в кабіну, звідки вона незабаром вийшла одягнена і в магнетичних черевиках. Була люта й не обзивалася до нас ні словом.
– Ну, сміх сміхом, але таке може кожному з нас притрапитися! – поєднуюче заговорив Семен.
– Мені ніколи! – проголосив я з гордістю.
Ми повернулися до початої розмови.
– Отож, – сказав Семен, – досі ніхто не знає, як воно було б з тим часом у трохи змінених умовах. Наприклад, якби ми знайшлися далеко поза нашою Сонячною системою і летіли із скорістю світла, або більшменш із такою скорістю.
– Такі змінені умови ми можемо випробувати! – вигукнув я.
– Можемо, але не раджу! – відповів Семен. – Бо тоді, за деякими теоріями, могло б трапитися таке: ми вирахували б, що згідно з умовами нашої планети, ми летимо, наприклад, три місяці. Але, повернувши на Землю, ми із здивуванням помітили б, що насправді наша подорож тривала триста років.
– Несамовите! – вигукнув я.
Після цієї розмови Гаська часто зпоза плечей Семена або моїх споглядала на вказівку скорости. На самоті ж у кабіні важко зітхала та схлипувала. Але після кількох так званих днів вона важко заридала.
– Що з тобою, Гасю? – кинувся до неї Семен.
Я тоді мав службу при навігаційному столі. Поки вони щось собі шепотіли, я подумав, що Гаська гарна дівчина.
«Ще ніколи дівчата не здавалися мені такі гарні! – зітхнув я. – І такі дурні!»
Тут я пригадав собі дівчину з літака. Було нудно, час минав (чи справді?), і я почав з нею самітню розмову. Зловив себе на тому, що шепочу до неї приємні і гарні слова. Але вони були без успіху! Усе це не мало ніякого глузду. Поза тим, нічого не діялося. Те саме Сонце спереду і та сама Земля позаду. Хоч, правда, змаліла вона помітно. Зате зпоза Сонця виринула Венера – якась бліда й замрячена, словом, нецікава. Росла щораз то більше і нині (якщо таке слово має тут будьяке значення) вийшла зпоза Сонця величиною сливки. Охопила мене нудьга, і мені захотілося покинути навігаційний стіл та перейти пару кроків по кораблі. Але я сидів далі. Пригадав собі слова дядька: «Усе що робиш, роби добре і точно!»
Я був щасливий, коли подумав, яке завдання припало мені в усій цій справі! Бо подумаймо тільки, ким я був би без цієї великої справи? Хто згадав би мене по моїй смерті? Ніхто! От народився, жив і помер! І це забагато: бо як жив, то і народився. Тож вистачає: народився і помер!
По хвилині я прийшов до висновку, що й ті слова непотрібні. Бо коли вмер, то ясно, що передше народився. Отже сказали б по мені: вмер! Але це слово викінчує все, отже і воно непотрібне. Так, отже, без моєї участи в боротьбі з Москвою про мене ніхто нічого не сказав би!
Отак роздумуючи у безпроглядних просторах, я почув, що там, у кабіні, запанувала згода і веселість. Це мене зворушило.
– Що сталося? – кликнув я до них.
Семен прийшов до мене.
– Дівчина затужила за родиною. Прохала, чи не можна зв’язатися з Землею, з дядьком, з її батеньком, мамою, бабунею.
– Ну, і що?
– Спробуємо зв’язатися нашим кодом. Коли там небезпека, дядько не буде відповідати!
Гаська обняла його і мовила розмріяно до мене:
– Він такий добрий для мене!
– А ти? – кинувся я. – А ти для нього яка?
Гаська спокійно відповіла:
– Кожна приязнь має і рожі і колючки!
Я не знав, що відповісти на таку мудрість.
Ми знаходилися в повному безтяжінні. Не можна було налляти води до склянки, бо коли я перехилив збанок, вода залишилася в повітрі, творячи м’яку кулю. Щоб напитися, треба було перетиснути воду з більшого пластикового посуду в малі і пити, видушуючи її пальцями. Води ми мали доволі, як теж і свіжого повітря. Про це дбали особливі апарати, вони ловили вогкість нашого тіла, яка випаровувала в повітря, та переробляли її на питну воду. Те саме було і з видихуваним повітрям. Врешті звикли ми порушатися в магнетних черевиках і не забували їх взувати. До крісел, а «вночі» до ліжок ми прив’язувалися поясами, і це теж перейшло у звичку. Одним словом, погодилися з умовами життя в міжпланетних просторах, і було нам добре. Тільки наш життєвий простір був таки замалий. Хотілося вийти поза космічний корабель, порухатися у просторі, «подихати свіжим повітрям».
Семен сміявся:
– Тепер я шукаю дядька. А опісля може і вийдемо поза ці стіни, у повну порожнечу, на «свіже повітря», як ти сказав. Тільки хто відважиться? – Він обертав відборчий кружок радієвого космічного апарату і посилав на Землю записану на стрічці кличку.