Але відповіді не було.
Врешті, по кількох годинах заблимали лампочки, і на екрані появився невеликий образ. Дядько сидів при столі й усміхався до нас.
– Можемо говорити? – запитав Семен нашим конспіративним кодом.
Цей код ми міняли кожночасно, бо так умовилися. Відомо, що код, уживаний зачасто за тією самою системою і тим самим ключем, ворог відкриє скорше чи пізніше.
– Згідно з моїми розрахунками, ви вже в половині дороги між Землею і Венерою. Збільшіть скорість. Зайво тратити час.
– Я не хочу, боюся! – залепетіла Гаська.
Ми вибухли сміхом і розповіли дядькові причину страху в Гаськи.
– О, – жартував дядько, – хай ти, Гасю, і повернешся бабунею, аби ми мали на час К7.
Домовилися, що наступного дня дядько стрінеться з батьками Гаськи й передасть їм привіт від нас усіх. Заспокоїть їх теж, щоб не турбувалися, бо Гаська з Семеном і мною на прогулці в горах, де нема пошти, щоб післати листа, і нема радіа, щоб передати вістку. А дядько дістав від нас вістку за допомогою свого друга, який саме стрінув нас у горах.
– А повірять? – з сумнівом у голосі запитала Гаська.
– Повірять! Від тебе ж усього можна сподіватися!
– Скільки ваших днів ми вже в просторах? – ділово спитав Семен.
– Сім тижнів і два дні! – відповів дядько.
– Гаразд! – широко всміхнувся Семен. – У нас виходить те саме.
Гаська з полегшенням зітхнула.
У наступних днях ми цікавилися Венерою. Вона наближалася до нас (чи ми до неї, це тут, у просторах, справа не з’ясована, принаймні для мене). А Семен повчив нас, що ця наша рання й вечірня зоря віддалена від Сонця на 108 мільйонів кілометрів, більшменш, бо раз її віддаль більша, а раз менша. У промірі має 12 700 кілометрів, отже, теж більшменш як наша Земля. Рік на Венері коротший, як у нас, триває всього 225 днів. Ми знали вже раніше, що Венера має атмосферу, але чи в ній можуть жити люди – досі було невідомо.
Одного дня Семен сказав:
– Якщо хтось з вас бажає вийти «на свіже повітря», то тепер догідний час!
– Як то догідний? – не витримала Гаська. – Погода, весна, чи що?
– Це я мушу вам пояснити, – спокійно промовив Семен. – Коли вийдемо з нашого космічного корабля в повному безтяжінні, а тепер у такому районі ми є, тоді притягатиме нас маса нашого корабля. Ми можемо ходити по ньому, легко відірватися, плаваючи в просторі, і завжди він лагідно нас притягне до себе. Проте при сильніших порухах людини може трапитися таке, що віддалимося задалеко і зі страху почнемо робити нескоординовані рухи, які нас ще далі віддалюватимуть від нашої бази. Тоді ми пропали.
– Я не виходжу з корабля, – обізвалася Гаська.
– Пожди хвилинку! – мовив далі Семен. – Що може трапитися з нами? Отже, наш запас повітря у збірнику на плечах скінчиться, і ми подушимося. А далі, будемо з шаленою скорістю мчати у всесвіт. Можливо, що по мільйонах років будемо мати щастя, що нас притягне якась зоря. Тоді впадемо на неї розторощені, якщо там нема повітря. А коли є, згоримо як метеор!
– Дуже дякую, – я чемно вклонився.
– Щоб таке не трапилось, треба, виходячи наверх, прикріпити себе линвою до корабля.
– А, це міняє справу! – полегшено кинув я.
– Отож, хто з вас бажає вийти? – якимсь поважноврочистим тоном спитав Семен.
Хвилину царила мовчанка. Я глянув на Семена і на Гаську. Семен як Семен, нічого по ньому не пізнаєш. А Гаська тільки стиснула уста. Тоді я піднявся:
– У такому разі вийду я, Панько!
Раптом піді мною заламалися ноги. Навіщо я це сказав? Погано мені живеться? Але… долі не перескочиш. Раз сказав, раз вирішив легковажно стати героєм – пропало. Найважливіше, щоб вони обоє не помітили мого страху. Для рівноваги я підняв до уст плящинку з водою, потиснув і проковтнув холодний напій. Але моє хвилювання не змаліло.
Ми вирішили, що я маю негайно одягнути космічний одяг і готовитися до нещасної прогулянки. Але я ще не встиг піднятися з фотеля, як Семен заговорив:
– Цілком зрозуміло, що я вийду з тобою!
Гаська скипіла:
– Я сама тут не залишуся. Без вас буду летіти хтозна куди мільйони років!
– Тоді вийдемо втрьох! – вирішив Семен.
– А наш корабель? Хто подбає про його лет?
– Пощо? – кинув Семен. – Він має свій напрям і свою скорість, а ми довго не забаримося. Кілька хвилин назовні дадуть нам досвід, а теж і приємність.
– Дякую за неї. Знаю кращі! – відповів я.
Але вони вже не чули, добираючи собі частини складного космічного одягу. І я теж почав збирати все потрібне: одяг, чимало різних апаратів, прозорий шолом, важкі черевики, мале радіо, яким можна порозумітися з друзями, тощо.