Крізь електронні біноклі видно було вже невиразні тіні поверхні Венери. Згодом вони набирали кольорів. Наша «Сорока» постійно обнижувала свій лет. Ми наближалися до поверхні Венери.
Семен включив поволі К7. Ми спливали тепер звільна вниз. Довкола нас усе ще далі біліло від мряки чи хмар, навіть не було видно бортів нашого корабля.
– Ми вже сто метрів над поверхнею! – заявив Семен.
Я наклав електронні окуляри. Бачив тепер, як під нами пробігали великі площі червоного й синього кольорів, здалеку сіріли височини, певно, скелясті гори.
– Гора!
– Ріка!
– Ліс!
Це так викрикувала Гаська і я.
– Увага! – говорив спокійно Семен. – Тепер я зупиняю наш поземний лет, за хвилину зменшу дію К7, і ми будемо опадати на Венеру.
Ми відчули, як наш корабель легко загойдався, як похилявся сюди й туди, мабуть, під впливом вітру. Врешті легкий зудар – і все заспокоїлося.
Семен піднявся із свого командного місця.
– Я старався осісти на сірій площі. Може, це скелі, може, пісок, у всякому разі не вода, ані не верхів’я дерев, якщо такі є.
– Ми все ще думаємо категоріями Землі! – докинув я.
Гаська вп’ялила погляд у вікно.
– Нічого не видно! – жалілася. – Мряка і мряка.
– Пождемо! – відповів Семен. – А поки що до роботи! Гасько, прошу перевести аналіз атмосфери, хемічний склад, вологість, електричну напругу! Паньку, провір радіацію, а я виконаю інші поміри.
Ми всі сіли біля апаратів. Незабаром Гаська зголосила:
– Склад атмосфери: 22 відсотки кисню, 76 азоту, 2 двоокису вуглецю. Вологість сто відсотків.
– Атмосфера дуже подібна до нашої на Землі, – відповів Семен. – Людина може тут жити, якщо…
Я вказав Семенові на кількість радіації. Вона була триста разів більша, як межа смерти людини.
– Провір ще раз! – наказав Семен.
Він глядів на мої числа, що я їх відписував з апарату помірів.
– Справді, радіація дуже велика! Планета молода, набагато молодша від нашої старої Землі. Зможемо вийти тільки в охоронних одягах. Гасько, прошу приспособити протирадіаційні одяги!
Здалося мені, що мряка трохи розсунулася, довкілля не було вже таке несамовито сліпуче.
– 66 градусів Цельсія! – кинув Семен. – У тіні!
– Страшна спека!
– Певно, Венера наполовину ближче Сонця, як наша Земля. Але витримаємо в наших захисних одягах.
На Венері справді мряки уступали. Появилася велика сіра рівнина, а на ній кущі з листям зеленого та червоного відтінків.
– Є рослинність! – зрадів Семен. – Є життя!
Гаська підбігла до вікна з протилежної сторони.
– Глядіть, глядіть! Ріка!
Ми підбігли до неї. Справді, недалеко нас котилися хвилі жовтої води. Ріка була велика, другий берег потопав іще в мряці.
– Кожний з нас має взяти з собою апарати, потрібні для виміру радіації, постійного аналізу повітря, пошукувачі К7.
Семен метушився, кожному готовив усе потрібне, включно з припасами харчів, предметами першої допомоги і зброєю.
– Годі передбачити, що нас може там стрінути! – пояснив.
Гаська перша почала нарікати.
– Що? Ці тягарі я маю нести з собою? І ніхто мені не поможе?
Семен засміявся.
– Нести? Ми їдемо в терен автом!
– Яким автом? – здивувався я. – Ти думаєш, що на Венері є автостради?
– Наївний чоловіче! – кинув мені Семен. – Маємо з собою авто на гусеницях. Я забув вам про це сказати. Воно в магазині, де всі важкі апарати!
Годину пізніше ми їхали, обережно посуваючися вперед.
– А що буде, як стрінемо диких людей? – з острахом спитала Гаська.
– Гірше було б, якби стрінули цивілізованих! – вигукнув Семен, перекричавши шум моторів.
Терен був нерівний, і ми то обсувалися вниз, то стирчали передом авта вгору, то хиталися на боки. Кабіна була щільно закрита, і ми ще далі були відтяті від атмосфери Венери.
– Не можемо вийти, радіація засильна!
Знову наплили смуги мряки й закрили перед нами терен. Ми мусіли зупинитися. Мряки закрили нам теж нашу «Сороку».
– Пождемо! – заговорив я роблено спокійним голосом.
– За той час розглянемо околицю ультрателевізором. Ним можемо бачити і через мряку.
Але на екрані нічого цікавого не було. Камінь і пісок сірого кольору. Десь далі щось темніло, може, ліс, може, поле, вкрите рослинами.
Незабаром вітер розвіяв мряки, і ми рушили далі. Я оглянувся: на тлі сірої землі блистіла наша «Сорока», як великий полумисок.