– Радіація меншає, – зголосила Гаська, вказуючи пальцем на стрілку приладу.
– Що важливіше, – додав я, – і стрілка для вияву К7 рухається!
Усі глянули туди. Справді, стрілка почала легко дрижати і колихатися. Рівночасно ми в’їхали на м’який терен. Згодом він покрився зеленню малахітового кольору, що різко відзначався від червоного тепер ґрунту. Щораз глибше ми в’їжджали в зелене поле. Воно, здавалося, не мало меж. Тільки на обрію ще далі майоріла смуга темнішої краски.
Тут і там появилися кущі, а згодом малі деревини. Семен зупинив авто.
– Бачите? Радіація змаліла, ми зможемо вийти з авта. Вона, мабуть, сильна тільки місцями. Ну що ж, вийдемо?
– Безперечно! – відповів я.
Гаська мовчала.
Семен перший відкрив дверцята й вискочив з авта.
Його ноги глибоко погрузли в яскравій зелені. Він нагнувся і придивлявся до неї.
– Наче наш мох. Виходіть уже!
Я вискочив і відчув м’якість під ногами. Проте це було радісне враження. Від часу нашого вильоту я вперше мав знову під ногами землю.
Семен подав руку Гасьці, і вона плигнула з авта. Семен ще раз глянув на вказівку радіоактивности на апараті, що мав його при боці, і поволі звільнив шолом. Спочатку підніс його легко, так що повітря Венери входило малою щілиною; віддихнувши кілька разів, скинув шолом.
– Усе гаразд! Свіже повітря!
Завісивши шоломи на грудях, ми віддихали тепер вільно повітрям чужої планети.
– Чимось пахне тут! – сказала Гаська.
– Дуже вогке повітря, – завважив я.
– Ходім! – обізвався Семен.
Ми рушили вперед. Ішли легко по м’якому ґрунті. Могли тепер вільно розглядатися й розмовляти. Правда, не дуже вигідний космічний одяг гальмував трохи наші рухи, але ми були щасливі, що можемо тепер розрухатися, іти вперед, не зв’язані кабінами й коридором нашого корабля. Кущі ставали дедалі густіші й вищі, і перед нами станула стіна високого лісу.
– Листя як у нас на Землі, – завважив я.
– Квіти, квіти! – скрикнула Гаська й уже простягла руку по велику синю квітку.
Але Семен завчасу зупинив її:
– Не торкай нічого! Хтозна, чи ці квіти не отруйні для нашого організму. Хтозна, чи немає в них незнаних бактерій, перед якими можемо бути безборонні!
Чомусь то я похилився і враз скрикнув. Мої ногавиці були вкриті комашнею. Я почав обтріпуватися, Семен і Гаська також. Уся ця праця була нінащо. Рістню вкрили мільйони дрібних комах, які цілою лавиною повзли в різних напрямах і при цій нагоді обсіли наші одяги.
– Починаються несподіванки! – неспокійно заговорив Семен.
– Ах, що там! – легкодушно відповів я. – Краще назбираймо їх, привеземо на Землю!
– На це ще буде час!
Ми натрапили знову на кам’янопіскову площу, що так само виділювала сильну радіацію. Обминувши її боком, де була рістня, ми пішли далі в сторону лісу.
– З цього видно, що сильна радіація не дозволяє розвиватися флорі! – завважила Гаська.
– Мене тільки цікавить, які звірята можуть у ній жити! – спитав я.
– Можемо здогадуватися, – відповів Семен. – На нашій Землі перед мільйонами років радіація була дуже сильна, і через те Земля була пуста. Згодом із спадом радіації, тобто з розкладом важких первнів, появилися мохи і малі створіння, подібні до наших муравлів. Можливо, що існували ще раніше бактерії. Згодом появилися дерева, малі, а там і великі гади. Для людини жити було ще неможливо. При зменшенні радіації вигибали старі створіння, а появлялися нові, такі, що раніше не могли жити.
– Звідки це знаєш? – спитав я недовірливо.
– З наукових дослідів. Муравлі та інші подібні створіння досліджувано в лабораторіях, виставляючи їх на різної сили випромінювання. Виявилося, що вони надзвичайно відпорні і витримують тисячократно сильнішу радіацію, ніж людина. Кількасот разів сильнішу радіацію витримують наші плазуни: вужі, гадюки та ящірки. Ті, що вигинули, можливо, потребували також сильнішої радіації, і в слабій не могли жити. А втім, усе це ще дуже недокладно досліджене.
– Які високі дерева!
Справді, наче наші шпилькові дерева, наче пальми. Їхні пні мали кору, мережану в цікаві узори: ромби, квадрати, малі коліщатка. У проміжках дерев росли велетенські папороті і якісь хащі.
Пройти стало вже неможливо.
– Може, ходімо в сторону ріки? – запропонувала Гаська.
– Пішли! – енергійно гукнув я.
Чомусь погано я почувався в тому новому світі, але і в моїх друзів я помітив якийсь неспокій. Ми йшли близько одне одного, наче б лякалися чогось невідомого.
– Знаєте, що мені нагадують ці дерева? Зокрема їхня кора?