«Сорока» пливла низько понад землею. Ми бачили штучні зміни в конфігурації цієї колишньої планети, постинані верхи гір, вирівняні долини тощо. Тут і там видніли останки міст, в яких ми робили надаремні розшуки. Не можна було ніяк збагнути, в якому технічному напрямі розвивалася тогочасна цивілізація. Не було ознак якоїсь духової культури, що й зрозуміло: вона, мабуть, не могла залишити тривких слідів, тим більше, що ми досліджували терен поверхово, бачили його тільки під світлом рефлекторів і не мали змоги робити справжніх наукових розшуків.
Жаль було нам покидати нашого Бурлаку недослідженим. Але нас ждали інші справи – а настирливі питання стояли примарами перед нами: де ж є наша Сонячна система, в якому напрямі летіти нам до неї, і коли прибудемо туди?
Куди не глянути – Всесвіт був засипаний зорямисонцями, мільйонами сонць, з яких одне було нашим.
На наші запити Семен пояснив, що ми вели докладні бортові записки. І так у книзі записано всі зміни нашого напряму з поданням докладних кутів, часу лету в кожному напрямі та всі інші потрібні дані. Нам вистачає піднестися поза Бурлаку, зупинитися на місці й упевнитися в напрямі його руху. Тоді треба і нам рушати в протилежному напрямі.
– Ось, наприклад, – пояснював Семен. – Коли ми летіли чотири години туди, а раніше зробили поворот 5 ступенів направо, то тепер, після чотирьох годин лету з тією самою скорістю, мусимо зробити зворот 5 ступенів наліво. Продовжуючи цією методою нашу подорож, ми таки з більшою чи меншою помилкою наблизимося до нашої Сонячної системи, що пізнаємо по нашому Сонці. Його світло зростатиме, і саме його, а не іншого сонця. А тоді ми вже вдома. Нашу Землю розпізнаємо цілком певно, не залетимо ні на Марса, ні на Венеру.
– Але чи твої обчислення певні? – з сумнівом запитала Гаська.
– Що ж, – відповів Семен, – записки вели ми всі, і вони повинні бути досить докладні, щоб дозволити нам повернутися додому.
На цьому наша розмова закінчилася, але згодом ми не раз поверталися до неї, коли треба було міняти скорість лету та його напрям.
Ми обчисляли докладно, коли нам доведеться зробити зміну в леті, а до того часу не було що робити. І так одного разу ми мали три дні часу, які мусіли перебути більшменш бездільно. Кожен з нас вишукував собі будьяку роботу, але ми робили це насилу, врешті кидали її і сиділи мовчки.
– Якщо не знайдемо якогось конкретного діла – подуріємо! – скрикнула якось Гаська.
– Можливо, – погодився Семен. – Ці прояви переживають астронавти, що літають довше довкола Землі. У нас ця недуга може виступити в гострішому виді. Мусимо рятувати себе від неї!
І він давав нам різні завдання. Ми робили потрібні чи непотрібні йому математичні розрахунки, статистики з наших записок, насилення радіації в різних районах простору тощо. А мені Семен наказав також вести щоденник. Але не було про що писати. Бо що в тому цікавого, що ми, взуті в магнетичні черевики, лазили по стелі та стінах, і всюди нам здавалося, що ми в нормальному положенні? Про це я вже писав. Або що витискали воду з пластикової пляшки й губами ловили кульку води?
Врешті Гаська і я відмовилися від усякої праці. Ми стали стовідсотковими ледарями.
І тоді почалися між мною і Гаською постійні сварки. Тільки Семен не втрачав рівноваги духа і старався нас погодити. Мене сердило кожне її слово, а вона зненавиділа мене в усьому: у рухах, у словах, у виразі обличчя. Дійшло до того, що одного разу я показав їй язик, а вона кинула в мене пластиковою тарілкою (хоч, звичайно, ця тарілка до мене не долетіла, тільки зависла в повітрі).
– Як повернемося на Землю, то навіть не признавайся до мене! – кричала Гаська.
– Ні, не думаю! Будеш для мене повітрям, що там повітрям, повною порожнечею!
А Семен потішав нас:
– Це все прояви космічної недуги. Вернемося, і все це забудеться. Ти, Паньку, тримай свої нерви на припоні!
І хто знає, до чого б дійшло, якби одного дня не трапився випадок. Я саме мав службу при радарному екрані, коли помітив якісь дивні тіла, що скоро пропливали біля нас. Поки я встиг зголосити це Семенові, почувся раптом пронизливий свист – один, другий, третій!!!
Ми схопились. Семен зразу ж здогадався, що трапилось.
– Увага! Діри в «Сороці»! Негайно залатати!
Я зрозумів. Щось, може, метеори, пробило в кількох місцях наш космічний корабель.
Семен подав нам пластикові кружки, і ми почали шукати місць, куди повітря видобувалося в порожній простір. Різниця тиснення була велика, повітря з шаленою скорістю виходило й видавало при цьому цей несамовитий свист.