Я знайшов першу діру. Приклав до неї кружок, і повітря перестало виходити. Тиск однієї атмосфери притискав кружок до стіни з такою силою, що вповні і щільно затикав отвір. Згодом Гаська знайшла два, а Семен останній.
Тепер ми заспокоїлися. Небезпека минула. На екрані пролітали ще кусні небесної матерії, але більше нас не чіпали.
– Ми попали в густий дощ розбитих частин матерії, – пояснив Семен, – вони летять у безвісті цілими масами. Ніхто досі не знає, як вони творяться і що спричинює їхній рух. А тепер до праці. Треба ущільнити тривало наші стіни.
Ми покінчили роботу, і знову вхопила мене нудьга. Що робити? Навіть Семен із своїм знанням, від якого таки залежало наше життя, видавався мені мудрагелем. Всі його пояснення мене дратували. Я тоді закусував губи й робив усі зусилля, щоб мовчати. Одного разу не втримався і завив. Завив як собака.
– Семене, – спокійно промовила Гаська. – Панько збожеволів!
Семен зашепотів щось Гасьці, і вона залишила мене в спокою. А згодом прийшла до мого ліжка й подала мені води.
– Напийся, це тобі поможе. Я теж, коли подратована, п’ю воду.
Я справді відчував спрагу. Випив, глянув на неї сердитим поглядом і відвернувся до стіни.
Опісля, пишучи мій щоденник, я переконався, що спав два дні і дві ночі. Гаська подала мені насонний напій. Моя помста буде страшна!
ЧАСТИНА ІІІ
17
Я вже маю досить. Хотів би відпочити десь у горах, чи над морем або рікою. Ось тільки що зникло марево московської ракети, а вже насунулося на нас тривожне питання: де наша Земля, куди нам до неї летіти?
Рахунки рахунками, але якщо хтось з нас помилився, записуючи скорість чи ті клятущі кути, тоді пиши пропало! Віками можемо так блукати по Всесвіту, якщо так довго зможемо жити. І ні до кого не можемо мати претензій. Бо коли ми вирушали в цю подорож, то знали, що п’ятсот чи шістсот років не має тут ніякого значення.
А що буде, як Гаська захоче одружитися з Семеном? І дівчина буде права, бо як довго ждати їй? А що тоді? А як прийдуть діти й почнуть у своїй безтяжкості літати по кімнаті? Чим їх прив’язати? Самі проблеми!
Та найважливіше – це розпізнати наше Сонце. Ми повсякчасно виглядаємо його, то справа чи зліва, то вгорі чи під нами. Були зорі ясніші й темніші, більші й менші, але котра з них наше рідне, кохане Сонце?
А наша «Сорока» летить – не сколихнеться! Наче б стояла на місці, до чогось прикріплена. Прорізувала простір – але чи справді? Згідно з обрахунками, Семен наставив ту саму скорість, з якою ми летіли сюди. Тільки провірити це годі, бо не було ні одного порівняльного тіла. А як К7мотори не діють, або вказівник скорости попсувався? Тоді ми можемо стояти на місці до кінця світу. Або, може, летимо не туди, куди слід?
Проблеми, проблеми!
Мабуть, і Семенові було важко, бо часто втрачав настрій. Він же відповідав за нас, але що нам з того? Тепер і моя злоба до Гаськи відступила на десятий план, ні думати про це не хочеться!
– Ну що ж, спробуємо нав’язати зв’язок з дядьком, – заявив одного дня Семен.
Гаська радісно стрибнула до апарату.
– Тільки обережно, кодами і коротко! – остерігав Семен.
Гаська висилала сигнали і пильно наслухувала. Відповіді не було.
– Може, дядька дома нема, – піддав я.
Так ми шукали за дядьком три дні, аж урешті апарат відізвався.
– Маємо, маємо! Успіх великий! – чітко мовила Гаська.
– Де ви? – запитував дядько.
– Самі не знаємо!
– Коли вертаєтеся?
– Не знаємо, дядьку…
– А що ви знаєте? Вертайтеся і будьте обережні! Ждатиму! Кінець!
Гаська вернулася на своє місце.
– Оце добре, що повідомили дядька! Дуже тішуся, його голос цілком не змінився! Коли будемо дома?
Семен знизав плечем.
– Не знаю, може, за тиждень, може, за два.
Та ось другого дня я помітив зорю, що блистіла особливо яскраво. Вона була перед нами, тобто в напрямі нашого лету. Ми не спускали її з очей і невпинно спостерігали, як вона більшає і світить дедалі сильніше.
Незабаром ми впевнилися: це було наше Сонце.
Десь довкола нього в теміні неба обертається наша Земля. А на ній хатина, в хатині дядько. А там, у смішно малій віддалі – місто, у ньому ж наші родичі і друзі.
Я поклався на ліжко і склав руки на грудях.
– Як приїдемо, піду зараз до кав’ярні на добру, запашну каву!
– Що ти? – здивувався Семен. – Ми ж прилетимо у праліси!