Я глянув на хлопців. Кожен з них був озброєний по зуби й готовий на все. Їх стомило постійне перебування під землею, вони горіли, щоб врешті піти в бій.
Це скріпило мене на дусі.
– Ану, поглянемо, що робить ворог!
Ми згуртувалися біля екрану. Блимкнуло на мить світло, і ми побачили, що парашутисти сиділи довкола свого командира.
– Нараджуються!
– А над нами нікого нема!
– Ото якби наскочити на них тепер!
– Сполучи екран! – наказав я.
Образ став чіткий. Парашутисти сиділи на поляні і слухали командира.
– Може, там хто і є, а може, і нема, – говорив він. – Голка порушилася, але більш нічого. Далі і знаку не було на будьякі хвилі. Всетаки провіримо й викуримо їх. Наші прилади виявлять, де в них вхід, а тоді кінець їм. Іди ще раз, попробуй, чи голка вкаже хвилі!
Я негайно виключив екран.
– Тепер знаємо: вони провірюють ще раз. Опісля якимись своїми приладами будуть нас шукати. Ми мусимо їх випередити й ударити перші. Згода? – спитав я з усміхом.
– Згода! – скрикнули хлопці.
Очевидно, мій запит мав цілком не військовий характер. Але мені здавалося, що в цьому моменті він не вражав нікого.
За хвилину черговий знову блимнув екраном. Парашутист, що шукав хвиль, вертався до гурту.
– Хоч і нема, – заговорив їхній командир, – але все одно пошукаємо!
Він розподілив людей, роздав невеличкі прилади і ще щось, може, вибуховий матеріал, може, зброю. Не було потреби далі ждати. Я включив розмову з дядьком:
– Наступ?
– Наступ! – відповів дядько.
Було ясно, що він бачив усе й думки в нас були однакові.
– До виходу! – наказав я. – Поки вони в гурті, можемо їх заскочити й викінчити! Вперед!
Я подався скорим кроком до виходу. Перебіг вузький коридор, перед вихідними дверима приготовив зброю й натиснув ґудзик у стіні. Двері широко розкрилися.
Я вискочив з криївки, за мною інші. Завернув стежкою в напрямі поляни і раптом станув перед трьома парашутистами.
Поки вони опам’яталися, я пересік їх променистою зброєю. Тільки один з них тихо застогнав, але всі вони повалилися на землю, скорчені паралічем.
Тепер, як це було в наших маневрах, ми розвинулися в лаву й подалися бігом на поляну. Ще поки ми вибігли зпід прикриття дерев, побачили, що поляна була порожня.
Я миттю впав на землю, інші зайняли оборонні становища. Де ворог? У той момент сипнули в нашому напрямі кулі. Ворог обстріляв нас зпоза дерев.
Цілком ясно: виславши свою групу проти нас, ворог засів у лісі, щоб на випадок невдачі прийти групі з допомогою.
– Дозаду і окружити їх! – наказав я, хоч бачив, що й без наказу хлопці знали, що робити.
Великим колом ми обступили місце, звідки нас обстріляли. Я передав команду моєму заступникові, а сам подався ще далі в ліс, у напрямі, яким ворог міг відступати. У віддалі п’ятсот метрів була в лісі галявина, яку парашутисти, втікаючи, мусіли перебігти. Там я засів з моєю променистою зброєю і ждав. Хлопці знали, про що йдеться; ми вправляли вже раніше таку можливість. Ішлося про те, щоб ніхто з парашутистів не втік з цього місця.
Понад нами пролетів літак. Яке щастя! Нічого й нікого він уже не побачив, поляна була порожня.
Гукнули стріли машинових пістоль. Затарахкотіли ще раз і ще раз. Чути було бойові крики. Наші пішли в наступ! Я знав: наступ мусів відбутися несподівано, ворога треба заскочити вогнем і рухом! І хлопці це добре знали.
Знову стріли, тепер уже ближче. Ворог відступав у моєму напрямі, як ми й хотіли. Тому й наступ хлопців проходив так, щоб ворог мав тільки один напрям відступу…
Стріли рідшали, бій наближався до мене. Я приспособив зброю. І ось з лісу вискочили три парашутисти; бігли просто на галяву. Я націлився: лягли як підкошені. За ними вискочила невеличка група. І вони не перебігли до лісу.
– Пугу! – кликнув я запорізьким звичаєм.
– Пугу! – відповіли хлопці і вийшли зпоза дерев.
Ми підійшли обережно до парашутистів. Ми вжили цю зброю вперше, хто знає, може, котрий з них міг ще орудувати рукою і посікти нас з машинової пістолі.
Але вони лежали нерухомі, з покорченими руками й ногами, деякі, мабуть, знепритомніли.
Ми станули над ними.
– Що зробимо? – спитав один з хлопців, вказуючи на парашутистів.
– Заберемо до нашого сховку, а далі побачимо! – відповів я.
Ми йшли поволі, несучи полонених.
– А де інші? – спитав я мого заступника.
– Погинули! – відповів. – Це теж клопіт, де їх похоронити.
– Треба поносити погиблих далеко в ліс, куди ворог ледве чи міг би зайти.
Це ми зробили негайно. Зібрали вбитих, і група хлопців відійшла вглиб лісу. А полонених ми поносили в підземну комірку й полили водою: хай очунюються!