Я сполучився з дядьком:
– Скінчено! Втрати ворога: одинадцять забитих і чотири полонених. Втрати наші: один легко ранений.
– Увага! – заговорив дядько. – Літак! Опісля приходь сюди!
Я перервав сполуку й увімкнув екран. Над поляною пролітав гелікоптер, кружляв, спускався над самі верховіття дерев. Відлетів і знову повернувся. Але поляна була порожня!
– От мають складне питання: що сталося з їхніми парашутистами? – засміявся один з хлопців.
Я підійшов до раненого, якому перев’язували руку. Це була легка рана.
Хлопці були горді. І я радів би з ними, якби не те, що аж тепер найшла на мене втома. Не фізична, а, так би сказати, духова втома. Я відчув, що моя відповідальність була велетенська. Від успіху нашого наступу, від такого чи іншого рішення, від найменшої помилки залежав увесь успіх нашої мети, врешті дальша історія України.
Ледве полонені очунялися, почалися допити. Їх уводили одинцем у малу кімнату. Допитував дядько. Всі вони були ще й досі ошелешені наслідками незнаної зброї. Розповідали, що, увійшовши в галявину, відчули сильний удар по цілому тілі й переважно втрачали свідомість. Оживали звільна і досі відчували болі у м’язах. На жаль, висліди слідства були майже ніякі. Деякі з них мовчали як закляті, інші не могли відповісти на запити, бо нічого не знали. Прилетіли в цей чужий терен, одержали накази, але не знали, про що йдеться.
Дядько розпитував коротко і скоро припинив ці зайві розмови. Наш час був дорогий.
Ситуація тепер докорінно змінилася. Немає сумніву, що ворог поцікавиться своїми пропалими парашутистами. Не буде ждати, а перейде до нової акції. Може скинути більший відділ і ще раз спробувати бойового щастя. Може перед тим збомбити поляну й ліси. Може окружувати нас звільна, прочищуючи околицю. Коли нас не знайде на поверхні землі, шукатиме підземних сховищ. А ми? Ждатимемо на кінець?
– Єдиний вихід, – вирішив дядько, – почати акцію на Москву! Наступ на імперію поєднати з обороною і наступом на місці.
Це була єдина можлива розв’язка. Дядько розділив завдання: на мене припало боронити наш центр, наступати на ворога, де б він тільки появився, і знищити його всіма можливими засобами.
– Твоє завдання – не допустити ворога в наш терен. Що довше встоїшся, то більші вигляди для нашої боротьби. Нас не цікавитиме, що діється нагорі, бо всю увагу мусимо звернути на дії ракет. А людей маємо не багато. Ні стріли ні вибухи не будуть в’язати нашої уваги. Це твоя справа, Паньку! – сказав дядько.
Раптом несамовитий гук приглушив останні дядькові слова. Задрижали стіни, щось з бренькотом упало на землю. Я миттю вибіг з кімнати й подався до хлопців.
Зпоміж дерев я глипнув на поляну. Велика яма чорніла над берегом провалля, над лісом гудів літак. Не було сумніву: ворог бомбив терен, щоб приготовити його до висадки парашутистів.
Я вхопив мою промінисту зброю і з трьома стрільцями вибіг нагору. Біля крайнього дерева стояв Семен.
– Твоя зброя не така певна, як моя! – засміявся. – Коли я промінням світла палив ракети, то куди легше літаки.
Саме надлетів літак. Він появився від сторони провалля. Семен прицілився: з літака блиснуло яскраве світло, і він, палаючи, впав у провалля. Далекий гук понісся звідти.
– Це розірвалися його бомби! – сказав Семен. – Думаю, що найкраще обстрілювати літаки, коли вони над яром. Тоді нема клопоту з ними.
Семен передав мені свою зброю.
– Я вжию її також проти парашутистів.
– О, так! Поцілений живим не вийде. І нема нам чого тепер ощаджувати життя ворога.
Цього дня ні одна бомба не впала на поляну ні на ліс. Ми збили три літаки, усі над проваллям.
Чергові пильно слідкували на екрані за ворогом, але нічого підозрілого не відкрили. Після втрат ворог відпочивав, може, готовив наступний удар.
Я подався до схоронища «Сороки».
Ми не розмовляли, бо кожен був занятий своїм ділом. Я поміг Семенові примістити ракети у вистрільних ложах, що були розміщені під стіною кімнати. Незабаром тридцять перших ракет були готові до вистрілу.
Дядько глянув на годинник.
– За п’ять хвилин починаємо! – заявив нам спокійним голосом.
Я глянув на друзів: Гаська зблідла і ще раз перебігла поглядом свої прилади. Семен затиснув уста й стояв біля кермового стола.
– Відкрити засув! – скомандував дядько, споглядаючи на годинник.
Семен відсунув вузьку щілину у стіні. Голівки ракет висунулися помалу назовні. Блискучі поверхні похилилися, усе було готове до вистрілу.