Перше завдання – це довідатися, де ворог. Але як? Він має своє летовище десь недалеко, може, двісті чи чотириста миль звідсіля. Напрям знаю, вони налітають завжди з півдня. Але з якого місця?
Нагло виринула щаслива думка: полонені!
Я пішов до них. Одні сиділи мовчки при столі, інші дрімали на своїх ліжках. Схопилися, коли я ввійшов.
– Як же, хлопці? Як почуваєтеся?
Вони мовчали.
– Маєте досить їсти?
– Маємо! – відповіли гуртом.
– Неволя це не воля! – засміявся я. – Нарікати будете все одно. Але можу вас потішити. Ще тижденьдва – і звільнимо вас.
Так ми почали гутірку. Вкінці я сказав, що прийшов їх допитувати. Як хочуть поодинці – в сусідній кімнаті, а ні, то туттаки гуртом. Вони погодилися на гуртові запити і відповіді. Мабуть, думали, що коли виводитимуть їх одинцем, то підуть не на допити, а за московським звичаєм, на смерть.
– А не будете стріляти нас?
Я впевнив їх, що в нас нема такого звичаю. Ми українці.
Я розклав мапу.
– Скажіть, як довго ви летіли на поляну?
– Я не дивився на годинник, – відповів один, – але думаю, якої півгодини.
Інший заперечив, запевняючи, що довше, ще інший переконував, що не більше двадцяти хвилин, вкінці погодилися таки на півгодини.
Я нахилився над мапою:
– Ви прилетіли ось цим шляхом, отже вистартували десь у цій околиці.
Усі почали студіювати мапу.
– Тут є дорога, якою приїжджають командири. А ось туди привозять нам харчі й погінне.
– Це поле дуже добре надається на летовище, – вказав я на біле місце мапи.
– Так, ми його вирівняли і приспособили на летовище! – сказав один з полонених.
– А всетаки багато літаків тут не може стартувати!
– Вісім! А тут ангари й житлові бараки! – хвалився один, що ніби вміє добре відчитувати мапу.
Так я довідався, що на полі є тимчасові ангари, два дерев’яні бараки, малий домик для команди і сто людей обслуги й парашутистів. Команда складається з полковника, вісьмох пілотів і шістьох старшин.
Довідавшись, що мені було потрібне, я почав з ними дружню гутірку про їхні родини й оселі. Опісля я дозволив їм вийти з кімнати в ліс.
Два бойовики зав’язали їм очі й вивели надвір.
– Скиньте перев’язки! – скомандував один з них.
Стояли тепер у лісі й не знали, де вони. Водили їх вправо й вліво, повертали назад, і вкінці ціла громада опинилася таки кілька кроків від замаскованого входу до підземного захисту.
– П’ятнадцять хвилин для віддиху! – сказав я.
Ми роздали їм цигарки й після п’ятнадцяти хвилин увели знову з зав’язаними очима в підземелля. Я подався до дядька.
– Що трапилось? – здивувався дядько, бо я прийшов без попереднього зголошення.
Дядько стояв проти мене в білому лабораторному халаті, Семен підійшов, і Гаська глянула на мене з другої кімнати.
– Я прийшов до вас з новою думкою, – почав я і розклав на столі мапу.
Тут я з’ясував усе, що придумав, подав становища ворога і його силу.
– Шість літаків кудись відлетіли; залишилося на місці два. Ми повинні зробити наскок на них і знищити їх до тла! Тоді будемо мати спокій!
– Прекрасна думка! – зрадів дядько.
– Але як туди дістатися? Чи не замало в нас людей? – висловив свої сумніви Семен.
Гаська аж горіла:
– Пусте! Дістатися туди можна «Сорокою»!
– При несподіваному наскоці можна легко всіх знищити! – додав я.
Ми почали нараду. Вирішили, що пілотувати «Сороку» буду я. Це була для мене несподіванка. Чому я, а не Семен?
– Бо Семен зайнятий, працює двадцять годин на добу. Ледве тримається на ногах.
– А ти, – докинув Семен, – провадив «Сороку» як черговий цілими годинами там, у просторах. Яка різниця, там чи тут?
Я боронився: там було все одно, куди і як, тут треба стартувати й осідати, є всякі інші труднощі.
– «Сорока» як дитина, – відповів Семен. – Покажу, чого не знаєш, і готово.
– Я з дітьми досі не…
– Годі! – перебив дядько. – Ти ведеш акцію, і це твоя справа.
Ми обговорили ще технічні подробиці й вирішили стартувати завтра ранком.
Я вийшов, ніхто більше мною не цікавився. Семен готовив ракети, дядько засів до очищування К7, Гаська щось там довбала біля своїх апаратів.
З моїм заступником я ще раз обміркував цілість виправи. Тільки два бойовики залишилися на місці. Вони мали сторожити полонених і на зміну чергувати при апаратах.
Вдосвіта ми в повному озброєнні перейшли до «Сороки». Хлопці з дива не могли вийти на вид прозорого космічного корабля.