23
Тепер прийшли для мене години відпочинку. Мої вояки перебували цілий день у лісі, вилежувалися в тіні дерев і подрімували. Тільки вартові виконували свої сторожові обов’язки.
Прийшла відвідати мене Гаська. Переказала дядькові слова: «Панько дістає в нагороду 24 години вільні. Може робити, що хоче». Я не показав перед Гаською ніякого вдоволення.
– У нормальних обставинах, – сказав я, – за такий бойовий вчинок дають відзначення й підвищення старшинської ранги. А тут у нагороду дозволяють чи наказують 24 години ледарства.
– Чому ледарства? – здивувалася Гаська. – Я ясно сказала: можеш робити, що хочеш.
– А що я можу робити в цій дикій околиці? Корчувати дерева? Садити редьківцю? Навіть читати нема що.
Гаська подумала.
– То послухаймо радіо. Може, зловимо який концерт.
Це була непогана думка. Я знайшов якусь станцію, і ми почали слухати.
Ударили бляхи, несамовитими тонами забулькотів плинний алюміній, металічні виття й дзенькоти наповнили кімнату. А згодом у ці дикі тони ввірвалися чудні шепоти й уривчастий трагічний голос оперової співачки. Спів просікали акустичні ефекти неземського типу, і знову шепотіли голоси хорів, і рвонула музика металічними тонами. Кінець першої дії. Гаська сиділа з прижмуреними очима, переживаючи цю мистецьку подію.
– На мене модерна музика робить велике враження! – сказала.
– Бо ми є дітьми нашої епохи. Але наші бабуні? Не тільки не розуміють цього, але й слухати не хочуть.
Ми послухали ще другої дії і вийшли на прохід.
– А ти не тужиш за своєю дівчиною?
– Якою дівчиною? – ніби здивовано відповів я.
– Не вдавай! Цією, з літака!
– О, – відповів я недбало. – Поперше, вона не моя дівчина, а подруге, не знаю, чи вона взагалі дівчина.
На цьому розмова на цю несподівану тему закінчилася, але впродовж решти з дарованих 24 годин я втратив настрій. Я усвідомив собі, що, засинаючи, часто думав про цю дівчину. А тепер почав справді тужити за нею. Якби не Гаська, я й досі, може, не знав би, чого мені бракує.
Після 24 годин я зголосився у дядька.
– Сьогодні починаємо другу серію наступу ракетами. Знищимо базу біля міста 273 і саме місто. Крім цього, заатакуємо підземні сховки атомових бомб, якщо таке вирішимо.
– Де вони?
– Ми відкрили їх нашими розвідчими ракетами. Кожна атомова бомба висилає поза відомими променями ще й ультраядерні, дуже тверді промені, які переходять грубі шари металу і землі. Їх можна знайти за допомогою К7. Це ще один з моїх винаходів. Коли ти відпочивав, ми, власне, відкрили три підземні магазини бомб. Вони розміщені в пустелях радянської Азії, але не це важне. Справа в тому, що вибух цих бомб може спричинити затруєння атмосфери на довгі роки і втрати в населенні Землі. Отож я думаю, що москалі не вжиють цих бомб, бо що будуть бомбити? Капіталістичні країни? Дуже можливо, що їх не вжиють взагалі, а щоб так було, треба нам якнайскоріше викінчити їхні керівні бази. Поки що знаємо тільки одну. Яка ваша думка?
Ми признали дядькові слушність.
– Якщо так, то обстріляємо базу 273.
За хвилину кількадесят ракет помчало в напрямі цього міста. Ми бачили на екрані потужні вибухи в місті, а опісля на полі, під яким була централь Московської імперії. Густі дими закрили вид.
– А тепер до радіо!
Ми мали три апарати, якими можна було викрити і найслабші пересилання. Наставили їх на відому нам хвилю і напрям, але даремно трудилися. У просторі панувала повна мовчанка.
– Я вишлю обсерваційні ракети. Провіримо, що діється на місці вибухів, – заговорив Семен.
А дядько сказав:
– А я йду до своєї роботи.
– Якої? – здивувалася Гаська. – К7 маємо по достатком, і ракет стільки, що вони нам залишаться.
Дядько засміявся:
– Ви думаєте, що на цьому кінець? Це нагадує мені наших селян, коли робили бунти. Розбили ворога, сіли й не знали, що далі. Ні, ми мусимо довести діло до кінця. Ви слухайте тепер, чи не обізвуться якісь радянські станції, але головну увагу присвятіть звідомленням західних держав.
Семен узявся вислухувати радянські радіовисильні, а я з Гаською – комунікати Заходу. Усе схоплював магнетопис і записував зараз же на папері.
Ми чули музику й торговельні реклами, певне, ще не прийшов час на звідомлення.
– А як у тебе? – гукнув я до Семена, що сидів у другій кімнаті.
– Тишина! – відповів.
– А в Україні?
– Те саме! Усі радіовисильні Радянського Союзу залежать від Москви і з цієї централі розподіляють висилання на інші міста. Коли московська радіовисильня мовчить, усі інші не мають матеріалу, а локальні вістки бояться без наказу висилати. Ось чому така мовчанка!