– Дядько Павло?
Дядько простягнув йому руку.
Це був легендарний провідник ОУН.
Батьки Гаськи залишилися позаду, а провідник привітався з нами:
– Приємно мені познайомитися з вами! – заговорив. – Цікаво, чи вгадаю ваші прізвища!
І він підійшов до нас:
– Семен?
– А це, певно, Гася! – засміявся. – Не трудно вгадати, коли стоїть біля Семена!
– Ксеня! Вітаю, три роки не бачив! Тоді, – пояснив, – я їздив як експерт від алюмінієвих заводів за кордон, і там ми зустрілися.
Підійшов до мене:
– Ну, як останній, то мусить бути Панько! – стиснув мою руку.
Поки йшла розмова, отака товариська гутірка, я приглядався до провідника. Невелика ростом людина, навіть і незамітна, коли б зустріти на вулиці. І обличчя таке змінливе, що збагнути його характер зразу важко.
За кілька хвилин з ліска виступили вояки, накрили «Сороку» маскувальним полотном і поставили біля неї сторожу.
– Це забезпечення проти цікавих! – пояснив провідник. – Мусимо зберігати наші таємниці, бо майбутнє непевне, а береженого Бог береже! При нагоді, як дозволите, огляну ваш корабель, а поки що поїдемо?
Ми рушили автами до міста. Їхали вулицями, якими проходили люди, і ніхто не звертав на нас особливої уваги. Місто вражало нас красою, зокрема алеями та квітами, що прикривали часто старі, запущені, давно не відновлювані доми.
– Усе буде тепер як слід! – говорив провідник.
– Україна багата держава, і ніхто вже не буде її визискувати. Україна перестала бути колонією Москви.
– І нічиєю іншою не буде! – відповів дядько.
Ми завернули в обширне подвір’я і зупинилися перед гарним старинним будинком.
– Це тут головна кватира ОУН. Вибачайте, коли не все наладнане, але маємо важливіші справи, повірте!
– О, напевно! – заговорив я. – На все прийде свій час.
Ми ввійшли до невеличкої кімнати, прикрашеної портретами наших історичних постатей. Провідник станув за столом і звернувся до нашої групи:
– Друзі, маємо перевести скромну церемонію. Ви всі з нашої шістки, крім одного Панька, є членами ОУН. Сьогодні прийшов час, щоб і Панька за те, що зразково виконував свої обов’язки, за його гідну національну поведінку нагородити членством в Організації Українських Націоналістів!
Я глядів на провідника, не чув його дальших слів. Не знаю, як це сталося, я запам’ятав тільки Хрест і Тризуб на столі, прикритому синьожовтим прапором, і слова присяги: «Завжди і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську Державу! »
Наче непритомний, я приймав привітання з великим відзначенням, одне пам’ятаю, як Ксеня обняла мене й щиро розцілувала.
А по полудні було свято проголошення державности. Площа перед Софійським собором була повна народу, на вулицях і по залах закладено гучномовці, цей день мав стати навіки державним святом України.
Ми, як гості, дістали місця на балконі зали, в якій відбувався історичний акт. Під оплески делегатів і гостей увійшов у залу тимчасовий уряд з президентом на чолі. Після кількох вступних слів президент відчитав ухвалений делегатами акт відновлення української держави. Усі присутні вислухали його стоячи, після чого збори закрито.
– Ось, дорогі мої, – промовив до нас дядько, – ми були свідками події, про яку писатимуть історики, яка залишиться в пам’яті багатьох генерацій нашого народу! Яка приносить щастя і світле майбутнє Україні!
– І до якої ви, друзі, приклали багато зусиль та праці! – почувся голос провідника, якого ми досі й не завважили.
– Усі в більшій чи меншій мірі виконали свій обов’язок, – відповів дядько. – Та нема про що згадувати! Ось перед нами ще багато завдань, ворог змагатиме за допомогою інших відвоювати те, що захопив і втримував століттями. Мусимо бути сторожкі, бо приятелів не маємо і сили наші ще слабкі!
– О, – усміхнувся провідник. – Сила в нас є! Вона тільки ще незорганізована, ще не схоплена в тверді державні рамці!
– Я вірю, що наші провідники подолають усякі труднощі.
– І я вірю в те, – відповів провідник, – але сторожким треба бути.
І він попросив дядька Павла на коротку розмову вдвох.
Ми перейшли до бічної кімнати, де подали нам перекуску. Скоро появився і дядько.
– Друзі! – сказав. – Наші обов’язки не закінчені! Ми мусимо зберегти таємницю сили, якою володіємо ми, наша шістка. Наші ракети і наш К7 збережуть молоду українську державу від ворожих затій наших близьких і далеких сусідів. Наша шістка стерегтиме таємниць нашої науки. Опісля, коли держава розбудує всі свої ділянки, військо й безпеку, тоді передамо нашу таємницю українському народові. Не забуваймо, що міжнародні сили, які обстоюють велику московську імперію, не загинули разом з кремлівськими бандитами, а навпаки, будуть скрито і хитро працювати проти нас. І ми мусимо відбити всі ворожі зазіхання.