– Далі, встановиш на заводі безпеку проти підслуху і підгляду електронною системою. Не забувай, що давніше і стіни мали вуха, а сьогодні то й крізь них бачити можна. Провір діяння наших самовистрільних пістоль і не забувай, що вони наша таємниця. На здоров’я!
– А тепер справа твоєї Гаськи! – сказав дядько і призадумався. – Це справа в наших умовах нелегка. Але маєш щастя, хлопче, бо дівчина з доброго роду. Можна не одне довірити. І хто знає, чи не добре було б… гм… нас три таки замало до такого діла!
Він глянув на мене допитливим зором, наче б розраховував, до чого я, непотріб, можу йому в цьому випадку пригодитися. Я трохи охляв був від довгого сидіння, тож негайно наструнчився, прибрав енергійний вираз обличчя, та, на жаль, запізно, бо дядько вже звернувся до Семена:
– Там, на заводі, ти будеш сам, а це теж недобре! Ну, побачимо, побачимо! Не знаєш, чи її батько дома?
– Не знаю, ми просто з летовища!
Я не втерпів:
– А, може, і я до чогось придамся вам…
Дядько навіть не глянув на мене:
– На тебе ще прийде час!
Це було все. Не розумію, пощо покликали і мене на цю нараду, хіба щоб випити з ними коньяку й кави.
Другого дня ми удвох пішли до Гаськи. Дівчина стрибнула до Семена від несподіванки й повисла з радости на його раменах. А я стояв сам і не знав, що з собою зробити. Приловив себе, що посміхаюся недоречно.
– Здорові були! – сказав до нас інженер і далі заглибився над своїми планами.
А Гаська лепетіла:
– Знаєш, Семене, що мої батьки придумали сьогодні? Вперлися, що я повинна пізнати інші країни й народи, отже слід мені студіювати в якомусь закордонному університеті. А мені не хочеться!
«Ага, – подумав я, – уже знають про Семена. Хочуть наладнати так, щоб розлука не була дуже болісна».
Семен зітхнув:
– Прийшов я тобі сказати, що мушу виїхати у тропічну країну. Дядько вклав великі гроші в металеву індустрію і висилає мене туди.
Гаська обвела Семена здивованим поглядом.
– Як? Твій дядько має стільки фабрик і ще придбав одну більше?
– І я питав його про те. Для доповнення сітки, – сказав. – Мушу їхати.
Віддула губки.
– Надовго?
– На рікдва!
– О, це не довго, час скоро біжить, – завважив я.
А інженер, не відводячи погляду від паперів, вмішався в розмову:
– Це добре складається. Гаська теж поїде за кордон на студії. Не завадить їй побачити трохи іншого світу.
– Коли йдеться про мене, то я його бачив доволі! – прищурив очі Семен. – А куди їде Гаська?
– Ми ще не рішили, врешті, це не пильна справа.
Я хотів сказати, що добре було б, якби Гаська поїхала в те місто, що й Семен, але не вспів, увійшла бабуня, і Семен розповів їй новину.
– Їдеш від нас? А що старий на це?
– Який старий?
– Та твій дядько!
Інженер розреготався над планами:
– Який старий, бабуню? Таж він набагато молодший від вас!
– Що таке верзеш? Ти моїх літ не числи, бо й так помилишся! Ви всі якісь диваки тут. Самі товчуться по світі, і ще дитиночку Гасю намовляють. Серце моє чує, що це затія того старого, дядька твого!
Від того дня Семені мав ще менше часу, як досі.
Часом і я бував з ними, коли дядько Павло випитував Семена, наче на іспиті. Але разом з цим і розповідав про своїх знайомих, описував їхній вигляд, привички і вдачі, і мені здавалося, що, зустрівши когось з них, я міг би пізнати їх від першого погляду. Одного разу він спитав Семена:
– А ця твоя Гаська яка, вперта може, завжди хоче поставити на своєму?
– Не знаю, не думаю, – непевно відповів Семен.
– Як не знаєш, то перевір! Ми мусимо знати все, розумієш? Щоб передбачити реакцію людини. Вміє тримати язик за зубами?
– Не знаю.
– А, може, ти взагалі її не знаєш? Як це так? Іди, іди і перевір. Наприклад, скажи їй, що підете в кіно, а перед самим будинком скажи, що ти роздумався. І знову видумай собі щось таке химерне. А завтра скажеш мені, як вона реагувала.
– Я вже можу сказати! – підхопив я. – Просто не хотів би бути в той час Семеном.
Дядько тільки покивав головою.
Такі досвіди над вдачею Гаськи ніяк не сподобалися Семенові, але дядько був твердий, і Семен виконував його накази без спротиву. А коли Семен переповідав поведінку Гаськи, а я ще й підтверджував, дядько не ховав свого вдоволення.
– Каже тобі правду в очі? Це добре! А тверда і вперта – теж добре! Ну, побачимо!
Цим «побачимо» завжди кінчалися їхні чи наші розмови. Врешті, одного дня дядько вирішив:
– Сьогодні вночі поїдеш. Не прощайся з дівчиною, я це поладнаю. Щоб ні одна жива душа, крім нас трьох, нічого не знала. Ні до кого не пиши, хіба тільки до мене, і то тільки за моїм дозволом. Будемо порозуміватися короткими хвилями.