Проте в Гаятабаді не обов’язково бачити, щоб знати. У своїй вітальні, із заплющеними очима ти знаєш, що сусід слухає голосну пронизливу пакистанську поп-музику, що діти верещать або граються, що мати голосно лається, що жінка вибиває килими, інша — миється на сонці, що в одних сусідів пригоріла їжа, а інші ріжуть часник.
Чого не розголошують звуки й запахи, доносять плітки. У громаді, де всі спостерігають за мораллю одне одного, вони поширюються, як лісова пожежа.
Шаріфа ділить старий, занедбаний цегляний будинок і малесенький забетонований дворик із трьома іншими сім’ями. Коли стає зрозумілим, що Султан уже сьогодні не приїде, вона спускається вниз до сусідів. Збираються жінки цього будинку й кілька жінок із сусідніх дворів. Кожного четверга вони сходяться на назар — релігійна учта, — щоб попліткувати й помолитися.
Вони тісно пов’язують свої шалі навколо голови, застеляють індивідуальні молільні килимки в напрямку Мекки й б’ють поклони, моляться, устають, моляться, знову б’ють поклони, усього по чотири рази. Молитви промовляють лише губами, у тиші. Коли килимки звільняються — їх займають для молитви інші.
Щойно це закінчується, як шепіт молитви змінюється на лункі щебетливі голоси. Жінки всідаються на подушки попід стіною. Клейончата скатертина на підлозі заставляється чашками й тарілками. Подають свіжий кардамоновий чай і солодощі. Кожна закриває лице руками й знову всі моляться хором, шепочучи навколо трапези: «Ла Елаха Еллалаху Мухаммад-у-Расуллуллах — Нема Бога, окрім Аллаха, і Магомет пророк його».
Коли молитва закінчується, вони проводять руками по обличчю, від носа до чола й далі вниз, уздовж щік до губ, ніби вони з’їдають молитву. Від матері до дочки, усіх їх учили, що якщо молитися таким чином під час назару, то їхня молитва буде почута, якщо, звісно, вони цього заслужили. Ці молитви йдуть прямо до Аллаха, який вирішить чи відповідати на них, чи ні.
Шаріфа молиться, щоб Султан забрав її з Шабнам назад до Кабулу. Тоді вона знову буде серед усіх своїх дітей.
Коли всі попросили в Аллаха вислухати їхні молитви, четверговий ритуал може насправді починатися: їж солодощі, пий кардамоновий чай, обмінюйся останніми новинами. Шаріфа починає буркотіти про Султана, що може приїхати в будь-який момент, але ніхто не звертає на це уваги. Її співжиття втрьох не є більше гарячою темою на сто третій вулиці в Гаятабаді. Тепер зіркою місцевих пліток є шістнадцятирічна Саліка. Сам об’єкт пліток сидить замкненим у задній кімнаті після того, як кілька днів тому стався цей непростимий злочин. Вона лежить на матрацах, уся в синяках і побоях, із закривавленим обличчям і спиною вкритою червоними набряклими порізами.
Ті, хто не знає деталей цієї історії, жадібно слухають.
Злочин Саліки зародився шість місяців тому. Одного дня Шаріфина дочка Шабнам передала Саліці папірець.
«Я обіцяла не говорити, від кого це, але це від хлопця, — сказала вона підстрибуючи від збудження і задоволення від думки про свою важливу місію. — Він не сміє сам показатися. Але я знаю, хто він».
Шабнам приходила із записками від хлопця, папірцями з сердечками зі стрілами і словами «Я тебе люблю», написаних незграбними буквами, записками, що промовляли, яка вона гарна. Саліка бачила незнайомого автора листів у кожному хлопцеві, що траплявся їй. Вона слідкувала за тим, як одягалася, щоб її волосся було гладеньким і блискучим, і проклинала свого дядька за те, що заставляв її носити довгу чадру.
Одного дня він написав, що стоятиме біля електричного стовпа через кілька будинків від її дому й на ньому буде червоний светр. Вийшовши з дому, Саліка тремтіла від збудження. На ній був світло-блакитний оксамитовий костюм і улюблені прикраси: золотого кольору браслети й важкі ланцюжки. Вона була з подругою й заледве наважилася пройти мимо високого, худорлявого хлопця в червоному светрі. Він стояв відвернувши голову й жодного разу не поворухнувся.