Выбрать главу

«Вони протестують піснею і самогубством», — написав афганський поет Саїд Багодін Мажрух у передмові до збірки поезій пуштунських жінок. Він зібрав ці поезії з допомогою своєї невістки. Самого Мажруха вбили фундаменталісти в Пешаварі в 1988 році.

Вірші й римовані рядки живуть у популярних приповідках і переходять з вуст в уста біля криниць, по дорозі в поле, біля печі. Вони розповідають про заборонене кохання, і, без винятків, коханою людиною завжди є не той, із ким жінка одружена; у них ідеться про відразу до (часто набагато старшого) чоловіка. Але зазвичай вони також відображають гордість і сміливість. Ці вірші називаються ландаї, що означає «короткий». Це всього лише кілька рядків, коротких і ритмічних, «як крик увігнаного ножа», за висловом Мажруха.

Жорстокі люди, як і цей старий, Що наближається до ліжка. А ви питаєте мене, чому я плачу і рву собі волосся?
О, Боже мій, ти знов наслав на мене темну ніч. І знову я тремчу від голови до п’ят, бо маю йти до ліжка, яке ненависне мені.

Але жінки в цих віршах також непокірні; вони ризикують своїм життям заради кохання — у суспільстві, де пристрасті заборонені, а покарання безжалісне.

Дай мені руку, кохання моє, сховок віднайдемо в лузі З тим, щоб любити чи від ножа мертвою впасти.
Я стрибаю в річку, та потік не відносить мене. Мій чоловік має щастя: мене завжди прибиває до берега.
Завтра вранці мене через тебе вб’ють. Лиш не кажи, що ти не кохав мене.

Майже всі «крики» присвячені розчаруванню й непрожитому життю. В одному з віршів героїня звертається до Бога з проханням зробити її в наступному житті краще каменем, аніж жінкою. У жодному із цих ландаїв немає надії — навпаки, панує суцільна безнадія. Жінки не нажилися, не скуштували плодів своєї краси, молодості, утіх кохання.

Я була гарна, мов ружа. Під тобою — стала жовтіти, як помаранч.
Я ніколи не знала страждань, Тому й виросла стрункою, наче та ялина.

Вірші також сповнені милозвучності. Із щирою відвертістю жінка прославляє своє тіло, чуттєвість кохання й заборонені плоди — немов хоче шокувати, зачепити чоловічу силу.

Покрий своїми устами мої, Але язик залиш мені, щоб про кохання говорити.
Спочатку обійми мене! А потім можеш доторкнутися шовкових стегон.
Мій рот для тебе, їж його, не бійся! Не з цукру він, а тому не розтане.
Ти можеш взяти рот мій, Та не бентеж мене — я й так зволожена уже.
Я спопелю тебе, Якщо бодай на хвильку гляну у твій бік.

Ділова поїздка

Ще прохолодно. Перше проміння сонця торкнулося стрімких голих скель. Усе навколо брудного кольору, ніби коричневе переходить у сіре. Усі схили гір кам’янисті, великі брили погрожують викликати нищівні зсуви, а гравій і глина потріскують під кінськими копитами. Будяки, що ростуть поміж камінням, колють ноги контрабандистів, біженців і вояків-утікачів. Заплутані стежки в’ються й ховаються за скелями й пагорбами. Це дорога між Афганістаном і Пакистаном для нелегальної торгівлі зброєю, опіумом, цигарками та бляшанками кока-коли. Ці стежки сходжені століттями. Це стежки, якими в заселені пуштунськими племенами райони Пакистану пробиралися таліби й воїни Аль-Каїди, коли усвідомили, що їхня битва за Афганістан програна. Це стежки, якими вони повернуться, щоб перемогти американських солдатів — невірних, що окупували священну мусульманську землю. Ні афганський, ні пакистанський уряд не контролює прикордонні райони. Пуштунські племена мають владу над певними територіями по обидва боки державного кордону. Ця юридична колізія якимось чином відповідає пакистанському законодавству. На пакистанському боці уряд має право розпоряджатися на грейдерних дорогах і в межах двадцяти метрів по обидва боки від них. Далі діють закони племен.

Цього ранку книготорговець Султан Хан торує свій шлях повз пакистанських прикордонників. На відстані ста метрів знаходиться пакистанська поліція. Але поки люди, коні й нав’ючені віслюки тримають дистанцію, вони нічого не можуть вдіяти.

І хоч влада не може контролювати ці стежки, поза тим, багатьох подорожніх зупиняють і збирають «мито». Інколи це роблять просто місцеві селяни. Султан передбачливо приготувався: Соня зашила гроші в рукави його сорочки, а свої речі він везе в брудному мішку від цукру. Одягнений він у свій найстаріший шальвар-каміз.