Як і для більшості афганців, кордон із Пакистаном закритий для Султана. Не має значення, що в нього є сім’я, дім і бізнес у країні, що його донька ходить там до школи — однаково він небажаний. Під впливом міжнародної спільноти Пакистан закрив свої кордони, щоб не дати можливості терористам і талібам знаходити тут притулок. Утім, це безрезультатний жест. Терористи й солдати просто не проходять паспортного контролю на кордоні. Вони йдуть тими самими шляхами, що й Султан у своїх ділових подорожах. Тисячі людей щоденно потрапляють у Пакистан таким способом.
На стрімкому підйомі коні напружуються. Міцний і широкоплечий Султан сидить верхи на неосідланому коні. Навіть у своєму найстарішому одязі він виглядає добре одягненим. Як завжди, його борода охайно підстрижена, феска гарно сидить на голові. Він виглядає, як неординарний чоловік, що вирішив виїхати в гори на оглядини краєвидів, — навіть тоді, коли злякано різко натягує вуздечку. Султан почувається невпевнено. Один неправильний крок — і всі вони зірвуться в прірву. Але кінь спокійно тримається добре втоптаних стежок, без зусиль, ніби на ньому й не сидить людина. Цінний мішок з-під цукру міцно прив’язаний до Султанової руки. У ньому книжки, які він хотів би видрукувати для своєї книгарні та проект того, що має стати справою його життя.
Він оточений пішими афганцями, що хочуть потрапити в заборонену країну. Жінки в паранджах сидять боком у сідлах. Вони їдуть, щоб відвідати родичів. Серед них є студенти, що повертаються в Пешавар з релігійних святкувань у родинному колі. У компанії можуть бути контрабандисти, і навіть якісь бізнесмени. Султан не розпитує. Він зосереджений на своєму контракті й вуздечці і проклинає пакистанський уряд. Спочатку один день на машині з Кабула до кордону, потім ночівля в жахливій прикордонній станції і після цього цілий день в сідлі, пішки й у пікапі. Подорож головною дорогою від кордону до Пешавару займає заледве годину. Султан вважає принизливим незаконно пробиратися в Пакистан. Він відчуває ставлення до себе, як до шолудивого пса. Пакистан підтримував Талібан політично, фінансово та зброєю і тепер він бачить дворушність у тому, що вони так раптово підмостились під американців і закрили кордон для афганців.
Пакистан був єдиною країною, крім Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів, що офіційно визнав режим талібів. Пакистанська влада хотіла, щоб пуштунські племена контролював Афганістан. Пуштуни живуть по обидва боки кордону і до певної міри знаходяться під впливом Пакистану. Практично всі таліби були пуштунами. Вони є найбільшою етнічною групою Афганістану, їхня чисельність складає близько сорока відсотків усього населення. Таджики — найбільша етнічна група на півночі. Приблизно чверть афганців є таджиками. Північний Альянс, який після 11 вересня дістав підтримку американців, в основному складався з таджиків. Пакистанці розглядають їх із певною недовірою. Оскільки Талібан упав і таджики стали силою, з якою тепер мали рахуватися, багато хто в Пакистані відчував себе звідусіль оточеним ворогами: на схід Індія, на захід Афганістан.
Проте назагал в Афганістані немає великої ворожнечі між різними племенами. Конфлікти виникають здебільшого через боротьбу за владу між різними польовими командирами, що заохочують своїх співплемінників воювати проти інших племен. Таджики бояться, що якщо пуштуни отримають забагато влади, вони виріжуть їх під час наступної війни. Пуштуни бояться таджиків з тієї самої причини. І те ж саме можна сказати про узбеків і газарів на півночі країни. Між польовими командирами велись війни й усередині однієї етнічної групи.
Менше за все Султана цікавило, яка кров тече в його жилах, а чи в жилах будь-кого, якщо на те пішло. Як і багато афганців, він походить зі змішаного шлюбу: мама — пуштунка, тато — таджик. Його перша дружина — пуштунка, друга — таджичка. Формально він — таджик, оскільки національність успадковується по батьківській лінії. Він говорить двома мовами — пушту і дарі, перським діалектом, яким розмовляють таджики. Султан вважає, що вже давно настав час для афганців відкинути всі війни й почати відбудовувати країну. Його мрія — одного дня надолужити все, що втрачене порівняно з сусідами. Але справи виглядають погано. Султан розчарований співвітчизниками. Тоді як він невпинно працює, намагаючись розширити свій бізнес, інші — спускають свої заробітки на поїздку до Мекки.