Як я часом починала ненавидіти її. Як вона кусає голову й викликає головний біль, як важко щось розгледіти через її сіточку. Як у ній тісно, як бракне повітря, як швидко починаєш пітніти і як постійно треба слідкувати куди ти рухаєшся, не маючи можливості бачити свої ноги, як багато бруду вона збирає, якою брудною стає і як заважає. І якою вільною себе відчуваєш, коли приходиш додому й нарешті скидаєш її.
Я також одягала паранджу заради обережності, коли подорожувала з Султаном по небезпечній дорозі до Джалалабада; коли нам прийшлося заночувати на брудній прикордонній станції; коли ми не встигали повернутися додому до пізнього вечора. Зазвичай афганки не їздять з пачкою доларових купюр і комп’ютером, тому дорожні патрулі переважно не чіпають одягнених у паранджу жінок.
Дуже важливо підкреслити, що це історія однієї афганської родини. Існують мільйони інших. Моя сім’я — не є навіть типовою. Її можна віднести до середнього класу, якщо коректно застосовувати тут цей термін. Дехто із її членів був освічений, кілька з них могли читати і писати. У них було достатньо грошей і вони ніколи не голодували.
Якщо б мені довелося мати справу з типовою афганською родиною, то вона б жила в селі, була б чисельною, ніхто не вмів ні читати, ні писати, і кожен день ставав битвою за виживання. Я обрала цю родину не через те, що вона могла відобразити риси інших сімейств, а тому, що вона мене надихнула.
У Кабулі я прожила весну після повалення Талібану. Зажевріли якісь неясні весняні очікування. Люди вітали падіння режиму талібів — ніхто більше не боявся доскіпувань релігійної поліції, жінки знову могли виходити в місто без супроводу, вони могли вчитися, а дівчата — ходити до школи. Але цей час характеризувався також і розчаруванням від попереднього десятиріччя. Чому зараз повинно щось змінитися?
Упродовж весни, періоду відносного миру, можна було відчути посилення оптимізму. Люди складали плани, усе більша кількість жінок залишали свої паранджі вдома, деякі пішли на роботу, біженці повернулися додому.
Уряд коливався між традиційним і сучасним, між ватажками бойовиків і головами місцевих кланів. У розпалі цього хаосу лідер Хамід Карзай робив спроби віднайти баланс сил і виробити політичний курс. Він був популярним, але не мав ні армії, ні партії — у переповненій зброєю та ворожими угрупованнями країні.
Ситуація в Кабулі зберігалася досить спокійною, незважаючи на вбивство двох міністрів і спробу вбивства ще одного; населення продовжувало зазнавати нападів. Багато хто покладався на іноземних солдатів, які патрулювали вулиці. «Без них знову почнеться громадянська війна», — було тільки й чути.
Я записала все, що побачила й почула, намагалася зібрати свої враження від кабульської весни, і від тих, хто спробував скинути зиму, рости й розквітати, і від тих, хто відчував себе приреченим і далі «їсти пил», як би це сказала Лейла.
Осне Саєрстад,
Осло, 1 серпня 2002 року.
Сватання
Migozarad! (Це мине)
Коли Султан подумав, що наспів час знайти собі нову дружину, ніхто не схотів йому допомагати. Спершу він звернувся до матері.
— Ти повинен триматися тієї, що маєш, — відрізала вона.
Тоді він пішов до найстаршої сестри.
— Мені дуже подобається твоя перша жінка, — сказала та. Інші сестри відповіли щось подібне.
— Це ганьба для Шаріфи, — винесла вердикт його тітка.
Тож Султан потребував допомоги. Чоловік не може сам попросити руки дівчини. За афганською традицією, одна з жінок-членів родини передає пропозицію і робить оглядини дівчини, щоб переконатися, що вона дієздатна, добре вихована і є придатною для виконання жіночих функцій. Але жодна з найближчих Султанових родичок не хотіла нічого мати спільного з його ідеєю одружитися.
Султан відібрав трьох молодих дівчат, котрих, як він вважав, може собі дозволити. Усі вони були здорові та симпатичні й належали до його племені. У Султановій родині було рідкістю одружуватися з кимось поза межами свого клану. Обирати для шлюбу родичок, переважно кузин, — уважалося розумним і безпечним.
Першою в цьому списку йшла шістнадцятирічна Соня. Вона мала темні мигдалеподібні очі, її волосся відливало чорнотою, а сама була фігуристою й пишною, а ще — доброю робітницею, принаймні так про неї говорили. Сонина сім’я була бідною і вони були досить близько споріднені. Бабуся її мами й бабуся Султанової мами були сестрами.