Страх паралізував Соню. Вона не хотіла цього чоловіка, але знала, що мусить слухатися батьків. Її статус як Султанової дружини значно підвищиться в афганському суспільстві. Заплачені за неї гроші розв’яжуть багато проблем її батьків. Ці ж гроші допоможуть купити гарних дружин її братам.
Соня промовчала і цим була вирішена її доля. Нічого не сказати — означало згоду. Договір був укладений, дата призначена.
Султан пішов додому сповістити новини родині. Його дружина Шаріфа, мати й сестри сиділи навколо тареля з рисом і шпинатом. Шаріфа подумала, що він жартує й засміялася та ввернула якийсь жарт у відповідь. Вона не могла повірити, що чоловік виступив з пропозицією одруження без її благословення. Сестри сиділи приголомшені.
Ніхто йому не вірив, не вірив поки Султан не показав їм хустку й цукати, що батьки нареченої дають претендентові на знак підтвердження заручин.
Шаріфа проплакала 20 днів. «Що я такого зробила? Яка ганьба. Чому ти більше не задоволений мною?»
Султан сказав їй зібратися з силами. Ніхто в сім’ї його не підтримав, навіть сини. І все ж ніхто не смів проти нього виступити — він завжди все робив по-своєму.
Шаріфа була невтішною. Що насправді їй дошкуляло — так це те, що він вибрав неграмотну, ту, яка навіть дитсадка не закінчувала. А вона, Шаріфа, була дипломованою вчителькою перської мови. «Що в ній є такого, чого я не маю?» — схлипувала вона.
Султан був вищим за сльози своєї дружини.
Ніхто не хотів іти на вечірку з приводу заручин. Але Шаріфі довелося зціпити зуби й причепуритися для святкування.
— Я хочу, щоб усі бачили, що ти погодилася й підтримуєш мене. Ми всі будемо жити під одним дахом і ти повинна показати, що на Соню тут чекають, — вимагав він.
Шаріфа завжди потурала своєму чоловіку, підкорилася також і тепер, у цій ситуації, коли змушена віддати його якійсь іншій жінці. Він навіть поставив вимогу, щоб Шаріфа наділа обручки їм із Сонею.
Через двадцять днів після пропозиції одруження відбувся офіційний ритуал заручин. Шаріфа зібралася з силами й зображала бадьорість. Її родички з усіх сил старалися засмутити її ще більше. «Як усе жахливо, — бідкалися вони. — Як погано він з тобою повівся. Ти, напевно, страждаєш?»
Весілля відбулося через два місяці після заручин, напередодні мусульманського Нового Року. На цей раз Шаріфа відмовилася йти.
— Я не можу, — сказала вона чоловікові.
Жінки в родині стали на її бік. Ніхто не купував нового одягу й не накладав відповідної кількості косметики, як це заведено під час весільних церемоній. На всіх були звичайні зачіски та напружені усмішки — з поваги до відстороненої дружини, яка більше не ділитиме ложе з Султаном Ханом. Тепер воно було зарезервоване для молодої, наляканої нареченої, — але всі вони житимуть під одним дахом, аж поки смерть не розлучить їх.
Книги у вогні
Одного морозяного дня в листопаді 1999 року в кабульському районі Чардай-і-Садарат спалахнуло полум’я. Вуличні діти збіглися до вогнища, його язики відкидали танцюючі тіні на їхні брудні обличчя. Діти змагалися, хто сміливіший — хто підійде ближче до вогню. Дорослі крадькома кидали погляд на багаття й поспішали пройти далі. Так було безпечніше; усі розуміли, що це вогнище розклав не вуличний сторож, щоб погріти собі руки. Це був вогонь на службу Богові.
Відкрита сукня королеви Сораї скрутилася, завертілася й перетворилася на попіл, як і її білі руки та серйозне лице. Король Аманулла, її чоловік, згорів також, разом з усіма своїми медалями. Уся королівська династія спалахнула у вогні разом із малими дівчатками в афганських сукенках, солдатами-моджахедами на конях і селянами з кандагарського базару.
Того листопадового дня релігійна поліція зайшла в книгарню Султана Хана й сумлінно попрацювала. Вони викидали з полиць будь-які книжки, що містили зображення живих істот — чи то людей, чи тварин, і жбурляли їх у багаття. Пожовклі сторінки, невинні листівки й засохлі обкладинки від старих довідників палали жертовним вогнем.
Серед дітей біля вогню стояли піші солдати релігійної поліції, озброєні батогами, довгими палицями й автоматами Калашнікова. Кожного, хто любить малюнки або книги, скульптуру або музику, танці, кіно або вільну думку, ці чоловіки вважали ворогами суспільства.
Сьогодні їх цікавили тільки малюнки. Єретичні тексти вони ігнорували, навіть ті, що стояли на полицях перед їхніми очима. Солдати були неграмотними й не могли розрізнити правовірну доктрину Талібану від єресі. Але вони могли розрізнити малюнки від літер і живих істот від неживих речей.