Соня здійснила перехід від дитини до дружини, коли їй було шістнадцять. Перед весіллям вона плакала, але так, як має плакати дівчина доброї поведінки. Скоро вона звиклася з думкою про одруження. Соня росла, нічого не сподіваючись від життя, а Султан використав довгий двомісячний термін заручення на свою користь. Він підкупив батьків, щоб ті дозволили йому проводити час до весілля наодинці з Сонею. Заручена пара не повинна бачитися між заручинами й весіллям, та цієї традиції рідко дотримуються. Але одна справа разом ходити за покупками, а інша — проводити ночі разом. Таке було нечуваним. Її старший брат, коли дізнався, що Султан заплатив батькам гроші за можливість ночувати в них до весілля, хотів з ножем стати на захист її честі. Та обуреного Сониного брата теж змусили замовчати за допомогою гарненької готівки й сталося так, як хотів Султан. На його думку він робив їй послугу.
— Я мушу приготувати її до шлюбної ночі. Вона дуже молода, а я досвідчений, — казав він батькам. Якщо ми трохи побудемо разом зараз, весільна ніч не стане таким шоком для неї. Але я обіцяю, що не домагатимусь її, — казав він.
Поступово він приготував шістнадцятирічну дівчину до грандіозної ночі.
Через два роки після всього Соня задоволена своїм сірим існуванням. Їй нічого більше не треба, тільки сидіти вдома й мати змогу інколи приймати родичів або ходити до них, отримувати вряди-годи нову сукню та раз на п’ять років золотий браслет.
Якось Султан узяв її в поїздку до Тегерана. Їх не було цілий місяць і жінкам на Мікрорайоні було цікаво почути, що вона побачила закордоном. Але повернувшись, вона не мала, про що розповісти. Вони зупинилися в родичів, і вона, як завжди, гралася з Латіфою на підлозі. Вона лише краєчком ока побачила Тегеран і не виявила жодного бажання побачити більше. Єдине, що вона коментувала, це базари. На тегеранських базарах речі були кращі, ніж на кабульських.
Найважливіше на думку Соні, мати дітей, точніше синів. Вона знову вагітна й боїться, що знову буде дівчинка. Коли Латіфа стягує з неї шаль і починає гратися, Соня б’є її. Якщо остання дитина грається з маминою шаллю, наступна дитина буде дівчинка. Таке повір’я.
— Якщо буде донька, Султан знайде собі третю жінку, — каже вона. Дві її зовиці вже деякий час сидять навпочіпки на підлозі кухні.
— Він сказав це? — дивується Лейла.
— Сказав учора.
— Він так каже, щоб налякати тебе.
Соня не слухає.
— Це не буде дівчинка. Не буде дівчинка — бурмотить вона. Потім годує свою однорічну дитину й та засинає під монотонний голос матері.
Лейла не має настрою балакати. Їй треба піти. Вона розуміє, що не може сидіти вдома цілий день із Сонею, Шаріфою, Бульбулою і матір’ю. «Я божеволію. Я більше не витримую, — думає вона. — Мені тут не місце».
Вона згадує Фазіля й те, як Султан із ним обійшовся. Якраз через це вона зрозуміла, що пора ставати на власні ноги й піти на курси англійської мови.
Одинадцятирічний хлопчик щодня носив у книгарні коробки, їв із ними щовечора й спав щоночі, скрутившись калачиком поряд із Лейлою на матраці. Фазіль — найстарший син Маріам, племінник Султана й Лейли. Маріам із чоловіком не можуть прогодувати всіх своїх дітей, тому коли Султанові знадобилась допомога в крамниці, вони радо погодилися віддати сина за їжу та проживання. Це була оплата за щоденну дванадцятигодинну працю. П’ятниця була вихідним днем, щоб він міг відвідати в селі батька й матір.
Фазіль процвітав. Він прибирав у крамниці й цілий день переносив коробки, а ввечері бився з Аймалом. Єдиний, із ким він не міг справитися був Мансур, який бив його або стиснутим кулаком давав стусана у відповідь, коли той припускався помилки. Але Мансур також бував добрим. Несподівано він міг узяти його з собою у крамницю й купити йому новий одяг або повести його в ресторан і купити добрий обід. Узагалі Фазіль був задоволений життям, що протікало далеко від багнистих вулиць його рідного села.