Царює непорозуміння. Щодня приходять нові учні, які хочуть записатися до школи. Класи збільшуються й збільшуються. Урядова кампанія щодо шкіл проходила в усіх на очах. Усюди по країні розвісили плакати із зображенням усміхнених дітей із книжками. «Знову до школи», — єдині слова, усе інше й так зрозуміло з картинки.
Коли прийшли Шакіла й Лейла, інспекторка була зайнята з молодою жінкою, що хотіла записатися ученицею. Вона каже, що закінчила три класи й хоче почати з четвертого.
— Я не можу знайти Вас у списку, — каже інспекторка, перегортуючи картотеку, що випадково вціліла, пролежавши в шафі весь час, що таліби були при владі. Жінка мовчить.
— Ви можете писати й читати? — запитує інспекторка.
Жінка вагається. Урешті вона зізнається, що ніколи не ходила до школи.
— Але було б добре почати з четвертого класу, — шепче вона. — Так соромно сидіти в першому з малими.
Інспекторка каже, що якщо вона хоче чогось навчитися, то треба починати спочатку, з першого класу, у який записують з п’ятирічного до підліткового віку. Жінка була б найстаршою. Вона дякує і йде геть.
Тепер Лейлина черга. Інспекторка пам’ятає її з доталібських часів. Лейла була ученицею в цій школі, і інспекторка з радістю прийняла б її на роботу.
— Спочатку Вам треба зареєструватись, — каже вона. — Ви маєте піти в Міністерство освіти з документами й подати заяву на роботу там.
— Але Ви не маєте вчительки англійської мови. Чи не можете Ви попросити за мене? Або я могла б почати вже, а зареєструватися пізніше, — каже Лейла.
— Неможливо. Вас мають особисто перевірити посадові особи. Такі правила.
У відкритий офіс уриваються вигуки голосистих дівчат. Учителька б’є їх лозиною, щоб заспокоїти, а вони товчуться у класі.
Лейла виходить на вулицю засмучена. Голоси збуджених дітей затихають. Вона через силу бреде додому, забуваючи що йде спотикаючись у своїх високих туфлях одна без супроводу. Як їй піти в Міністерство освіти, щоб ніхто не помітив? План був знайти роботу, а потім сказати Султанові. Якщо він про все дізнається заздалегідь, то вставлятиме палиці в колеса. Але якби вона вже мала роботу, він би дозволив її не кидати. Узагалі вчителювання займало б кілька годин на день. Їй би просто довелось вставати ще раніше й працювати ще важче.
Її шкільний атестат у Пакистані. Вона відчуває, що здається. Але потім згадує темну квартиру та покриті пилом підлоги на Мікрорайоні й заходить на найближчий телеграф. Вона телефонує якимсь родичам у Пешаварі й просить їх дістати її документи. Ті обіцяють допомогти й передати їх з будь-ким, хто їхатиме до Кабула. Афганська поштова служба не діє, тому все тут пересилають із людьми, що подорожують.
Документи приходять через кілька тижнів. Наступним кроком є похід у Міністерство освіти. Але як їй туди потрапити? Лейла не може піти одна. Просить Юнуса, але він вважає, що вона не повинна працювати. «Ніколи не знаєш наперед, яку роботу тобі можуть надати, — каже він. — Сиди вдома й доглядай за старою матір’ю».
Від її улюбленого брата ніякої допомоги. Її племінник Мансур лише фиркнув, коли вона попросила його. Вона зайшла в тупик. Шкільний рік давно розпочався. «Уже запізно, — каже їй матір. — Почекай до наступного року».
Лейла впадає у відчай. «Може, я й не хочу вчителювати», — думає вона, щоб було легше поховати свої плани.
Лейла на роздоріжжі. Роздоріжжя в болоті суспільства й пилюці традицій. Вона в тупику в системі, що закорінена в прадавніх традиціях і яка паралізує половину населення. До Міністерства освіти їхати всього півгодини на автобусі, але це неможливі півгодини. Лейла не звикла за щось боротися, навпаки, вона звикла здаватися. Але мусить бути вихід. Їй просто треба знайти його.
Чи може бог померти?
Безкінечна нудьга заданої додатково домашньої роботи набирає для Фазіля загрозливих розмірів. Він хоче стрибати й галасувати, але не може. Так і має бути з одинадцятирічним хлопчиком, якого покарали за невиконану домашню роботу. Зупиняючись, він водить руками по книжці. Пише малими буквами, щоб більше вмістилося, адже зошити дорогі. Світло від гасової лампи кидає на папір червонявий відблиск і йому здається, що він пише на полум’ї.