Товстий шар пилу покриває сьогодні світло-блакитне дно басейну. Усохлі трояндові кущі вздовж огорожі є марною спробою приховати цю потвору. Поряд є тенісний корт. Він також не у вжитку. Готельний телефонний довідник усе ще подає телефон інструктора з тенісу. Але йому пощастило. Він знайшов собі іншу роботу. Його послуги не користувались попитом тієї першої весни в новому Кабулі.
Аймалів день складається з невпинного бродіння між крамничкою, рестораном і потертими меблями. Він усвідомлює, що йому треба наглядати за кіоском, на випадок, якщо хтось зайде. Одного разу на крамницю злетілися звідусіль і товари вмить зникли з полиць. Коли таліби втекли з міста, у коридорах закишіло журналістами. Місяцями журналісти просувалися з військами Північного Альянсу й харчувалися зіпсованим рисом та зеленим чаєм, а зараз вони напихалися Аймаловими «снікерсами» і батончиками «Баунті», що були завезені контрабандою з Пакистану. Вони купували воду, вартість якої була еквівалентна 5 євро за пляшку, невеличкі кружальця плавленого сиру, 15 євро за упаковку, і банки оливок, ціле царство за оливку.
Журналісти не зважали на ціни. Вони покорили Кабул і вибили талібів. Вони були брудні й бородаті, як вояки-партизани. Жінки були одягнені, як чоловіки, на ногах брудні черевики. Багато, хто мав жовте волосся й світлу рожеву шкіру.
Деколи Аймал прокрадався на дах, де репортери говорили перед камерами в мікрофон. Вони більше не виглядали, як партизани, а були вмиті й причесані. Хол був повен цікавих типів, що жартували й розмовляли з ним. Аймал трохи вивчив англійську в Пакистані, де прожив майже все своє життя, як біженець.
Ніхто не питав його, чому він не в школі. Усе одно жодна зі шкіл ще не працювала. Він рахував долари, підбивав заробіток на калькуляторі та мріяв стати великим бізнесменом. Тоді з ним був Фазіль і два хлопці, що вирячивши очі, пильно споглядали дивовижний світ, та ще й одночасно гребли гроші лопатою. Але через кілька тижнів журналісти покинули готель, у якому багато з них займали кімнати без води, світла й вікон. Війна закінчилася, був призначений новий лідер, і Афганістан став нікому більше не цікавий.
Коли виїхали журналісти, заїхали новообрані афганські міністри, їхні секретарі та помічники: дивани у вестибюлі зайняли темні пуштуни з Кандагара, емігранти в темних добре скроєних костюмах і свіжо виголені польові командири зі степів. Готель став домом для тих, хто тепер керував країною, але не мав де жити в Кабулі. Ніхто з них не звертав увагу на Аймала й нічого не купував у його крамниці. Вони ніколи не куштували «Баунті», а воду пили з-під крана. Їм і не снилося витрачати гроші на Аймалів імпортований товар. Італійські оливки, пластів’яні батончики «Вітабікс» та французький м’який сир під назвою «Кірі» з простроченим терміном придатності не були привабливими.
Часом той чи інший журналіст знову опиниться в Афганістані, у цьому готелі і в крамничці.
— Ти все ще тут? Чому не в школі? — запитають вони.
— Я ходжу після обіду, — відповість Аймал, якщо вони зайдуть зранку.
Він не смів признаватися, що він, як і інші вуличні хлопчаки, не ходить до школи, адже Аймал — багатий хлопчик. Його батько — багатий книготорговець: батько, закоханий у словесність та історію, батько, що має великі мрії та великі плани пов’язані з його книжковою імперією. Але — це батько, що нікому не довіряє управління крамницею, крім своїх синів, батько, що не потурбувався записати своїх синів до школи, коли після Нового року в день весняного рівнодення вони знову відкрилися в Кабулі. Аймал просив і умовляв, але Султан вразив його: «Ти будеш бізнесменом. Найкраще місце навчитися цього — це крамниця».
З кожним днем Аймалу ставало гірше. Він ставав нещаснішим, зблід, його шкіра набула жовтуватого відтінку. Його молоде тіло зсутулилося й утратило гнучкість. Його називали «сумним хлопчиком». Коли він повертався додому, то борюкався й сварився з братами. Це був єдиний вихід для ув’язненої енергії. Він заздрив своєму кузенові Фазілю. Той пішов в Естеклал, школу, яку підтримував французький уряд. Фазіль приніс додому підручники, олівці, лінійку, компас, стругачку для олівців, болото на штанях до колін і купу смішних історій.