Мансур геть переінакшив усю історію. Він, як зазвичай, сидів собі дрімаючи, а Джалалуддін збирався вже йти. Але хлопчик-прибиральник Абдур побачив, як він брав листівки. «Ви не хочете показати Мансурові, що у вашій кишені? — сказав він. Джалалуддін собі йшов далі.
Абдур був із бідного газарського племені, із найнижчої етнічної групи в соціальній ієрархії Кабула. Він рідко коли озивався. «Покажи Мансурові свої кишені», — гукнув хлопчик услід теслі. Тільки тоді Мансур відреагував і витяг листівки з Джалалуддінової кишені. Тепер він жадає батькової похвали.
Але Султан і далі повільно листає стопку паперів і питає:
— Гм, де він зараз?
— Я відправив його додому, але попередив, що це йому так просто не обійдеться.
Султан замовкає. Він згадує, як тесля підійшов до нього в книгарні. Вони були з одного села й практично сусіди. Джалалуддін зовсім не змінився з того часу. Він залишався худим, як драбина, з великими наляканими випуклими очима, і виглядав навіть худішим, ніж колись. Хоча тесля мав лише сорок років, та вже був згорблений. Його родина була бідною, проте шанованою. Батько його також був теслею, але кілька років тому втратив зір і більше не міг працювати.
Султан був радий дати йому роботу. Джалалуддін був розумним, а Султанові були потрібні нові полиці. Досі у його книгарні були звичайні полиці, на яких у різному порядку книжки розташовувалися так, що назви можна читати на корінцях. Полиці закривали стіни, а крім того, на підлозі стояли окремі книжкові шафи. Але йому були потрібні полиці, на яких він міг би виставляти книжки на огляд. Він хотів мати полиці зі схилом, з тоненькою планкою поперек, так щоб можна було побачити обкладинку книжки. Його крамниця буде, як європейська. Вони домовились про оплату в п’ять доларів на день, і наступного дня Джалалуддін прийшов з молотком, пилкою, лінійкою, цвяхами та якимись дошками. Склад-комора в глибині крамниці стала теслярською майстернею. Цілими днями Джалалуддін вистукував і забивав цвяхи оточений полицями й листівками. Листівки були важливим джерелом Султанових прибутків. Друкував він їх у Пакистані практично за безцінь, а продавав з великим наваром. Зазвичай Султан вибирав зображення, які хотів, і йому ніколи в голову не приходило подякувати фотографові або художникові. Він знаходив зображення, привозив його в Пакистан і розмножував. Дехто з фотографів віддавав йому знімки безоплатно. Вони добре продавалися. Найкращими покупцями були солдати з міжнародних миротворчих сил. Патрулюючи Кабул вони заходили до Султанової крамниці й купували листівки: листівки з жінками в паранджах, із дітьми, що граються на танках, із королевами минулих днів у сміливих сукнях, із Буддами з Баміана до того, як їх підірвали таліби, із конями бузкаші, із дітьми в національних костюмах, із дикою природою, із краєвидами Кабула тоді і тепер. Султан умів добре вибирати зображення, і солдати часто залишали крамницю, купивши з десяток листівок.
Денний заробіток Джалалуддіна складав рівно вартість дев’яти листівок. Вони були складені в задній кімнаті, сотні кожного виду в мішках і без, перетягнені гумовими стрічками й без них, у коробках, шухлядах і на полицях.
— Кажеш, дві сотні, — задумався Султан. — Думаєш це перший раз?
— Я не знаю. Він сказав, що збирався заплатити, але забув.
— Хай спробує переконати нас повірити в це.
— Хтось мав попросити його вкрасти їх, — заявив Мансур. — Він не настільки розумний, щоб уміти перепродати листівки. І точно він не крав їх, щоб розвішати на стінах.
Султан вилаявся. Він не має часу на це все. Через два дні він відбуває в Іран, уперше за пару років. Є багато роботи, але, в першу чергу, він має розібратися із цим. Ніхто, чуєте, ніхто не крастиме в нього й залишатиметься при цьому непокараним.
— Залишайся в книгарні, а я поїду до нього додому. Ми маємо добратися до кореня цього, — сказав Султан. Він узяв з собою Расула. Той добре знав теслю. Вони виїхали в село Дег Кудайдад.
За машиною по селу піднімалася курява. Вони доїхали до стежки, що вела до хати Джалалуддіна. «Запам’ятай, ніхто не має про це знати. Не треба, щоб через це над усією родиною нависла ганьба», — сказав Султан Расулові.
Біля сільської крамниці на розі, звідки йшла стежка до Джалалуддінової хати, стояв гурт чоловіків, серед них і Джалалуддінів батько Фаїз. Він усміхнувся, потис Султанові руку й обняв його. «Заходь, випий з нами чаю», — сказав він від усього серця. Видно, що він нічого не знав про листівки. Інші чоловіки теж хотіли Султана на пару слів. Адже він витяг себе зі злиднів і домігся чогось у житті.