— Для тебе ж буде краще, коли ми все вирішимо тут, а не підемо в справжню поліцію, — каже Мірджян.
Джалалуддін опускає очі, стискає кулаки й вимовляє зізнання. Не для Султана, а для Мірджяна.
— Я може взяв десь п’ятсот штук, але вони всі дома. Я все віддам. Я нічого не чіпав.
— Ось тобі на! — вигукує поліцейський.
Але для Султана цього замало.
— Упевнений, що ти взяв набагато більше. Давай! Кому ти їх продавав?
— Для тебе краще, зізнатися в усьому зараз, — каже Мірджян. — Якщо дійде до допитів у поліції, там буде далеко не так, як тут: ні чаю не буде, ні ірисок, — продовжує він загадково й дивиться на Джалалуддіна.
— Але це чиста правда. Я не продавав їх. Клянуся іменем Аллаха, — каже він і дивиться то на одного, то на другого.
Султан наполягає. Слова повторюються. Пора їхати додому. Під час комендантської години всіх можуть арештувати. Інколи людей навіть убивали, тому що солдати відчували небезпеку в людях, що проїжджали мимо в автомобілях.
Вони сідають у машину мовчки. Расул просить теслю сказати правду. «Інакше, Джалалуддіне, це буде тягнутися й тягнутися». Коли вони приїжджають до хати теслі, той заходить туди, щоб винести листівки. Він швидко виходить із невеликим пакунком. Листівки загорнені в шаль із оранжевим і зеленим візерунком. Султан розгортає їх і милується картинками, що знайшли свого законного власника й будуть повернені на полиці. Але спочатку їх використають, як речовий доказ. Расул відвозить Султана додому. Тесля з палаючим від сорому обличчям залишився на розі, звідки стежка веде до його дому.
480 листівок. Екбал і Аймал сидять на матрацах і рахують. Султан пробує оцінити, скільки всього тесля міг узяти. Листівки відображають різні теми. У задній кімнаті їх сотні і сотні. «Якби зникла ціла упаковка, важко було б вирахувати, але якщо в кожній упаковці не вистачає десятка, значить він відкрив кілька пакетів і взяв по кілька листівок з кожного», — розмірковує Султан. Завтра будемо рахувати.
Наступного ранку в розпал їхнього перерахунку несподівано з’являється тесля. Він застигає на порозі, зсутулений ще більше, як звичайно. Раптом він кидається до Султана й починає цілувати йому ноги. Султан піднімає його з підлоги й сичить на нього:
— Тримайся, чоловіче. Мені не треба твоїх молитов.
— Прости мені, прости мені. Я заплачу, я заплачу тобі. Я маю вдома голодних дітей, — каже тесля.
— Я скажу тобі те саме, що вчора. Мені не треба твоїх грошей, але я хочу знати, кому ти їх продавав. Скільки ти взяв.
Разом із Джалалуддіном і його батько Фаїз. Він також намагається впасти вниз й цілувати Султанові ноги, але Султан підхоплює його до того, як той опиняється на підлозі. Йому не подобається, щоб хтось цілував йому ноги, а особливо старшого віку сусід.
— Ти маєш знати, що я бив його всю ніч. Мені так соромно. Я виховував його, щоб він став чесним працівником. І що тепер! Мій син злодій, — каже Фаїз і дивиться з-під лоба на сина, що зіщулився в кутку. Зсутулений тесля виглядає, як дитина, що прокралася й збрехала, а зараз буде бита.
Султан спокійно розповідає батькові, що сталося. Що Джалалуддін брав із собою листівки додому й що тепер вони хочуть знати, скільки він їх виніс і кому продавав.
— Дай мені ще один день і я змушу його зізнатися в усьому, — просить Фаїз. Шви на його черевиках розлізлися, він без шкарпеток, а штани підперезані мотузкою. Рукави піджака засмальцьовані. Він виглядає подібно до свого сина, тільки трохи темніший, менший і з упалішими грудьми. Обидва вони худі й слабкі. Батько покірно стоїть перед Султаном. Султан теж не знає, що робити. Він відчуває сором від присутності цього старшого чоловіка, що міг би бути йому за батька.
Нарешті Фаїз поворухнувся. Він впевнено підходить до шафи з книжками, біля якої стоїть його син. Умить його руки злітають, як батоги. І тут, у крамниці, він молотить сина. «Ти негіднику, ти, падлюко, ти ганьба для родини, краще б ти ніколи не народився, ти невдахо, шахраю», — батько кричить, б’є і штовхає його. Коліном у живіт, ногою в пах, б’є по спині. Джалалуддін лише стоїть згорбившись і прикривши грудну клітку руками, а батько б’є його. Раптом він виривається й вибігає з крамниці. Трьома великими стрибками він вибігає за двері, далі по сходах і на вулицю.
Бараняча шапка Фаїза лежить на підлозі. Вона спала з нього в розпалі бійки. Він підбирає її, розправляє й одягає на голову. Розпрямляється, прощається з Султаном і виходить. Через вікно Султан бачить, як він непевною ходою підходить до свого старого велосипеда, оглядається направо, наліво й тихо та напружено крутить педалі в напрямку свого села.