Коли після бентежної сцени всілася курява, Султан знову рахує. Книготорговець незворушний.
— Він працював тут сорок днів. Нехай він брав двісті листівок щодня. Виходить вісім тисяч. Упевнений, що він вкрав принаймі вісім тисяч листівок, — він кидає погляд на Мансура, що лише знизує плечима.
Бачити, як бідний тесля був побитий власним батьком було нестерпною мукою. Мансурові ці листівки до одного місця. Він уважає, що вони повинні забути про це прокляте діло, раз усе отримали назад.
— Він не має зеленого поняття, як їх продавати. Забудь про все, — просить син.
— Це могло бути зроблено на замовлення. Ти знаєш усіх цих продавців на розкладках, що купують у нас листівки. Деякі з них давно не показувались. Я думав, що вони купили забагато, але глянь, вони купили дешево в теслі. А він такий дурний, що продав їх за добре слово. Що думаєш?
Мансур знову знизує плечима. Він знає свого батька і бачить, що той хоче добратися до суті всього цього. Він також знає, що це завдання буде покладене на нього. Батько їде в Іран і його не буде цілий місяць.
— Що, якби ти й Мірджян навели довідки? Правда вилізе. Ніхто не посміє красти в Султана, — каже він і не зводить погляду з Мансура.
— Він міг зруйнувати мій бізнес, — каже він. — Уяви, він краде тисячі листівок і продає їх у кіоски і книгарні по всьому Кабулу. Вони продають їх набагато дешевше, ніж я. Люди починають ходити до них, а не до мене. Я втрачу всіх тих солдатів, що приходять за листівками і що також купують книжки. Я дістану репутацію найдорожчого зі всіх. Урешті-решт я міг би збанкрутувати.
Те, як батько передбачає свою долю, Мансурові в одне вухо влітає, а в друге вилітає. Він роздратований. Йому противно, що він дістав ще одне завдання на час відсутності батька. Він має не тільки провести реєстр усіх наявних книг, забрати нові пачки книжок, що прийшли з Пакистану, розібратися з бюрократичними приписами, що є наслідком володіння книгарнею в Афганістані, працювати водієм і вести справи у своїй крамниці, а ще й до всього виконати роль поліцейського інспектора.
— Я займуся цим, — каже Мансур коротко. Навряд чи міг би сказати щось більше.
— Не будь зам’яким, не будь зам’яким, — такими були останні Султанові слова перед тим, як він сів на вечірній літак до Тегерана.
Коли батько поїхав, Мансур негайно забув про всю цю історію. Його святенницький період після прощі до Мазарі-Шарифа вже давно й назавжди був позаду. Це тривало рівно один тиждень. Нічого не покращилось від його п’ятиразових молитов на день. Борода почала свербіти й усі казали йому, що він виглядає нечесаним. Йому не подобався власний вигляд у вільній сорочці. «Якщо мої думки постійно збиваються з правильного ходу, з таким же успіхом я можу позбутися й усього іншого», — сказав він собі й відмовився від набожності так само швидко, як і навернувся до неї. Проща була не більше, як поїздкою вихідного дня.
У перший вечір батькової відсутності, його запросили в місто деякі друзі. Він сказав, що прийде, не знаючи ще, що на чорному ринку за шалені гроші вони купили узбецької горілки, вірменського коньяку та червоного вина. «Це найкраще, що можна було дістати, усе 40 градусів, а вино насправді 42 градуси», — сказав продавець. Хлопці заплатили по сорок доларів за пляшку. Вони звичайно не здогадалися, що продавець домалював дві тоненькі рисочки на етикетці французького столового вина: так міцність збільшилася з 12 до 42 процентів. Усе оцінювалося міцністю. Більшість його клієнтів були молоді хлопці, які подалі від батьків пили, щоб упитися.
Мансур ніколи не куштував алкоголю, цієї найстрогіше забороненої ісламом речовини. Раннім вечором двоє Мансурових друзів почали пити. Вони змішували в склянці коньяк із горілкою і після кількох чарок їх гойдало по всьому темному готельному номері, який вони зняли, щоб уникнути батьківського гніву. Мансур ще не приїхав, оскільки він мав завезти додому своїх молодших братів, а коли з’явився, його друзі кричали й ревіли і були готові стрибати вниз із балкона.
Побачивши це, Мансур передумав: якщо алкоголь витворяє таке з людиною, напевно, йому не варто його пробувати.
Удома в Джалалуддіна ніхто не може заснути. Діти лежать на підлозі й тихенько плачуть. Останні двадцять чотири години були найгіршими в їхньому житті. Вони бачили, як дід б’є тата й називає його злодієм. Усе перевернулось з ніг на голову. Джалалуддінів батько ходить по колу на подвір’ї. «Як у мене міг вирости такий син, що зганьбив цілу родину? Що я робив не так?»