— Мусиш сказати, кому ти їх продавав, інакше опинишся в центральній в’язниці, — каже начальник відділку.
Слова «центральна в’язниця» розносять холодок по всій кімнаті. Центральна в’язниця — це там, куди відправляють справжніх злочинців. Тесля сидить понурий на підлозі й виглядає зневіреним. Він вивертає свої теслярські руки: вони покриті тисячами невеликих порізів, шрамів, що посікли його руки. У потужному стовпі сонячного світла, що падає через вікно, добре видно рубці й надрізи від ножів, пилок і стамесок. Руки, а не обличчя, є портретом його, теслі, і це вони зараз тупо спостерігають за сімома чоловіками в кімнаті, а його все це ніби не стосується. Через деякий час теслю відправляють у крихітну, метр на метр камеру. Камеру, у якій він не може випрямитися, а лише стояти рачки, або сидіти навпочіпки, або лежати згорнувшись калачиком.
Джалалуддінова доля в руках Мансурової родини. Вони можуть відізвати або підтримати заяву. Якщо вони підтвердять заяву, його передадуть далі в систему і вже буде запізно виправдати його. Тоді хай поліція вирішує.
— Ми можемо затримати його на двадцять чотири години, тоді вам треба буде вирішувати, — каже начальник відділку, на чию думку, Джалалуддіна треба покарати.
— Злидні — не причина, щоб красти. Є багато бідний людей. Якщо ми не каратимемо за злочин, суспільство геть утратить моральні засади. Дуже важливо показати, що буде, коли порушуються правила.
Гучноголосий начальник наводить аргументи Мансурові, що вже почав сумніватися в усій цій справі. Коли він починає усвідомлювати, що Джалалуддіна можуть відправити на шість років до в’язниці за крадіжку листівок, він задумується про його дітей, їхній зголоднілий вигляд і благенький одяг. Він думає про власне життя, наскільки воно просте. За один день він може витратити стільки грошей, скільки родина теслі за цілий місяць.
Половину столу займає гігантський букет зі штучних квітів. Хтозна-коли на квітах зібрався товстий шар пилюки. І все ж, вони роблять кімнату трохи яскравішою. Видно, що поліція у відділку села Дег Кудайдад любить барвисті кольори: стіни зеленого салатного кольору, лампа — червона, дуже червона. На стіні, як і в усіх інших офісах Кабула, висить портрет героя війни Массуда.
— Не забувай, за талібів, йому б відрубали руку, — наголошує начальник поліції. — Таке було з людьми, що здійснили менший злочин, ніж цей.
Полісмен розповідає історію жінки, що залишилась сама з дітьми після смерті чоловіка.
— Вона була дуже бідна. Наймолодший син не мав черевиків і мерз в ноги. Була зима, і він не міг виходити з дому. Старший син, заледве підліток, украв для молодшого брата пару черевиків. Його спіймали за руку і права рука його була відтята. Це було трохи занадто, на мою думку. Але цей тесля показав себе з гіршого боку. Він крав кілька разів. Якщо ти крадеш, щоб нагодувати дітей, то робиш це лише один раз, — тримається він свого.
Начальник поліції показує Мансурові всі конфісковані речі, що зберігаються в шафі позаду нього. Тут зібрані пружинні ножі, кухонні ножі, кишенькові ножі, ножі з масивною ручкою для удару, пістолети, ліхтарі й навіть колода карт.
— Карти були конфісковані, бо той, хто програв, повалив того, хто виграв на підлогу й ударив його цим ножем. Вони ще й пили, тому його покарали за бійку з ножем, випивання та азартні ігри, — сміється він. — Іншого гравця залишили в спокої, тому що той став інвалідом, а це вже достатнє покарання.
— А яке покарання за розпивання спиртних напоїв? — запитує Мансур. Він знає, що згідно із законами Шаріату, випивка є великим гріхом і суворо карається. Коран рекомендує вісімдесят ударів батогом.
— Якщо чесно, я завжди закриваю очі на такі речі. Якщо йде весілля, я кажу їм, що це свято, але все має бути помірним і не виходити поза межі родини, — відповідає начальник поліції.
— А як на рахунок невірності?
— Якщо вони одружені, їх заб’ють камінням. Якщо неодружені, покаранням є сто батогів, і вони мають одружитися. Якщо один із них одружений, і це — чоловік, він має взяти її за другу дружину. Якщо вона одружена, а він ні, її вб’ють, а його відшмагають батогами й кинуть до в’язниці, — каже полісмен. — Але часом я також дивлюся на таке крізь пальці. Це може бути вдова, якій потрібні гроші. Тоді я стараюся допомогти їм: щоб вони знову віднайшли ґрунт під ногами.
— Так, ви говорите про повій. А як щодо звичайних людей?
— Одного разу ми застали пару в машині. Ми, або швидше батьки, змусили їх одружитися, — каже він. — Це було справедливо, хіба не так? Ми ж не таліби врешті-решт. Ми маємо уникати забиття камінням людей. Афганістан і так досить настраждався.