Раптом Джалалуддінові вуста зронюють ім’я. Так тихо, що майже не чутно. Мансур підстрибує.
Чоловік, чиє ім’я пробурмотів Джалалуддін, є власником кіоску на базарі, що торгує календарями, ручками й листівками. Листівками для релігійних свят, весіль, заручин і днів народжень — і листівками на афганську тематику. Він завжди закуповував ці листівки в Султановій книгарні, але вже якийсь час не приходив. Мансур добре його запам’ятав, бо він завжди скаржився на ціни.
Це було, як виліт корка з пляшки, та Джалалуддін усе ще тремтить говорячи.
— Одного дня він підійшов до мене, коли я йшов із роботи. Ми поговорили і він запитав, чи мені потрібні гроші. Звичайно були потрібні. Тоді він запитав, чи не можу я винести для нього трохи листівок. Спочатку я відмовився, але тоді він назвав суму, яку я за них отримаю. Я подумав про своїх дітей і дім. Я не можу прогодувати дітей за платню теслі. Я згадав про свою жінку, у якої від голоду почали випадати зуби. А вона має лише тридцять років. Згадав про всі ті докірливі погляди, які я ловлю вдома через те, що не можу достатньо заробити. Згадав про одяг і взуття, які не можу купити дітям; лікаря, якого не можемо собі позволити; жахливі харчі, які ми їмо. Тому я подумав, що як візьму кілька штук поки працюю в книгарні, то зможу вирішити деякі свої проблеми. Султан не помітить. Він має стільки листівок і стільки грошей. І я взяв трохи листівок.
— Ми маємо піти туди і взяти під охорону речові докази, — каже поліцейський.
Він підводиться й наказує теслі, Мансуру та іншим поліцейським іти з ним. Вони заїжджають на ринок до кіоску з листівками. За прилавком стоїть невисокий хлопчик.
— Де Махмуд? — питається полісмен. Він одягнений у цивільний одяг. Махмуд на обіді. Полісмен показує хлопчикові своє посвідчення й каже, що хоче оглянути листівки. Хлопчик пускає їх усередину кіоску у вузький прохід між стіною, стосами товарів і прилавком. Мансур і поліцейські згрібають з полиць листівки. Ті, що надрукував Султан, запихають в торбу. Вони нараховують кілька тисяч, але важко сказати, які з них Махмуд придбав законним чином, а які купив у Джалалуддіна. І хлопця, і листівки вони забирають у поліцейську дільницю.
На місці залишається поліцейський, щоб дочекатися Махмуда. Кіоск опечатують. Сьогодні Махмуд не продаватиме ані листівок подяки, ані з зображеннями героїв і воїнів, якщо на те пішло.
Коли в поліцейську дільницю нарешті прибув Махмуд, усе ще пахнучи кебабом, допити починаються наново. Спочатку Махмуд заперечує, що він коли-небудь у житті бачив цього теслю. Він каже, що купував усе належним чином у Султана, Юнуса, Екбала і Мансура. Потім він змінює тактику й говорить, що так, одного дня тесля підійшов до нього, але він ніколи нічого в нього не купував.
Власник кіоску теж мусить провести ніч в ув’язненні. Нарешті Мансур може йти. У коридорі чекають батько, дядько, племінник і син теслі. Вони підходять до нього і з жахом спостерігають, як він поспіхом зникає. Він більше не може. Джалалуддін зізнався. Султан буде задоволений. Справа вирішена. Тепер, коли крадіжка і перепродаж були встановлені, можна заводити кримінальну справу.
Він пам’ятає, що сказав слідчий: «Це твій останній шанс. Якщо зізнаєшся, ми відпустимо тебе й ти повернешся до своєї родини».
Мансурові погано. Він прожогом вибігає. Його думки крутяться навколо останніх Султанових слів перед від’їздом: «Я ризикував життям, розбудовуючи свій бізнес. Я сидів у в’язниці. Мене били. Я стер підошви, пробуючи зробити щось для Афганістану, а тут приходить чортів тесля на все готове й пробує привласнити роботу всього мого життя. Він буде покараний. Не будь зам’яким, Мансуре, не прогинайся».
У запущеній глиняній хатині в селі Дег Кудайдад сидить жінка й тупо дивиться перед собою. Плачуть її найменші діти. Вони не мають, що їсти й чекають на повернення діда з міста. Може, він щось принесе. Вони кидаються до нього, коли він заїздить велосипедом у ворота. Але в руках він нічого не має, багажник також порожній. Вони зупиняються, коли бачать його почорніле обличчя. Вони стихають на хвильку, а потім починають плакати й чіпляються до нього. «Де татусь, коли татусь прийде додому?»
Моя мати Осама
Тиймир підносить Коран вгору, цілує його й читає випадкові строфи. Він знову цілує книгу, засовує її в кишеню й дивиться у вікно. Машина рухається в напрямку від Кабула. Вона бере курс на схід, до прикордоння Афганістану і Пакистану, де все ще існує підтримка сил Талібану та Аль-Каїди і де, як вважають американці, у недоступних гористих місцевостях ховаються терористи. Тут вони прочісують території, допитують місцеве населення, підривають печери, а також полюючи за терористами і призом, про який вони всі мріють, — Осамою бін Ладеном, бомбардують і убивають цивільних людей.