— Мої люди готові, — каже Падша Хан Таймирові, який перекладає Бобу, а той записує в блокнот. — Ми якраз обговорювали, що робити, — продовжує він й дивиться на своїх людей. — Ми беремо його чи чекаємо? — веде далі Падша Хан. — Ви їдете в Хост? Тоді мусите сказати моєму брату, щоб терміново позбувся нового губернатора. Скажіть йому, щоб пакував речі й вимітався до свого Карзая!
Падша Хан жестами рук показує пакування й забирання геть. Чоловіки дивляться на нього, потім на Таймира, потім на білявого Боба, що несамовито все занотовує.
— Слухай, — звертається Падша Хан. Немає сумнівів у тому, що він вважає себе легітимним правителем трьох провінцій, провінцій, за якими американці стежать, як яструби. Щоб пояснити, що він має на увазі, польовий командир малює на стегні Таймира мапи, дороги, лінії фронту. На кожному вислові Таймир отримує ляпанця. Перекладає автоматично. По його нозі повзе найбільша, яку він тільки бачив, мураха.
— Карзай погрожував, що наступного тижня введе війська. Що Ви робитимете? — запитує Боб.
— Які війська? Карзай не має армії. У нього є кілька сотень натренованих британцями охоронців. Ніхто не зможе перемогти мене на моїй території, — каже Падша Хан і дивиться на своїх людей.
На них зношені сандалі й порваний одяг. Єдине, що блищить чистотою, — це їхня зброя. Деякі руків’я покриті рядочками перлів, інші оздоблені складною вишивкою. Кілька молодих солдатів оздобили свої автомати наліпками. На одному рожевому стікері написано «kiss me».
Ще рік тому багато хто з цих чоловіків воював на боці талібів. «Ніхто не може нами володіти, але може нас найняти», — кажуть афганці про свій частий перехід від одних до інших. Сьогодні вони належать Падша Ханові, а завтра їх можуть найняти американці. Зараз для них є найважливішим воювати з тими, кого Падша Хан вважає своїми ворогами. Полювання американців за Аль-Каїдою може почекати.
— Він божевільний, — говорить Таймир, коли вони повертаються назад до машини. — Такі люди, як він, відповідальні за те, що в Афганістані ніколи немає миру. Влада для нього важливіша, ніж мир. Він до такої міри божевільний, що піддасть небезпеці життя тисяч людей, тільки б він залишався головним. Не розумію, чому американці хочуть співпрацювати з таким, як він.
— Якщо б вони мали працювати лише з тими, хто має чисті руки, не багато б таких знайшлося в цій провінції, — каже Боб. — Вони не мають іншого вибору.
— Але зараз вони більше не зацікавлені полювати на талібів заради американців. Зараз їхня зброя націлена один проти одного, — заперечує Таймир.
— Гм, — мугикає Боб.
— Цікаво, чи буде серйозна сутичка, — каже він швидше до себе, ніж до Таймира.
Таймир і Боб радикально не погоджуються одне з одним на рахунок того, що можна вважати вдалою поїздкою. Боб хоче подій. І чим більше, тим краще. Таймир хоче якнайшвидше повернутися додому. Через кілька днів вони з Хадією святкуватимуть другу річницю свого весілля й він сподівається дістатися додому на цю дату. Він хоче здивувати дружину чудовим подарунком. Боб хоче віддати до друку опис бурхливих подій, подібних до тих, що сталися кілька тижнів тому, коли його з Таймиром ледь не розірвало гранатою. Їх не зачепило, але попало в машину, що їхала за ними. А ще було, що їм прийшлося ховатися в темряві, тому що, коли вони їхали в Гардез, їх прийняли за противника, і вони чули свист куль над собою. Хоч він теж боїться до смерті, але такі речі дають Бобу відчуття того, що він робить важливу роботу, а Таймир проклинає той час, коли він узявся за цю справу. Єдиний плюс від цих поїздок — це додаткові гроші за небезпеку. Фероза про це нічого не знає, і він тримає їх для себе.
Для Таймира й більшості жителів Кабула ця частина Афганістану має найменше спільного з ними. Ці краї вважаються дикими й войовничими. Тут живуть люди, що не підкоряються центральній державній владі. Падша Хан із братом можуть мати владу над цілими регіонами. І так було завжди. Закон джунглів.
Вони переїжджають через голі пустельні території. Подекуди трапляються кочівники і верблюди, що повільно й гордо торують свій шлях через дюни. У кількох місцях кочівники розбили свої великі піщаного кольору намети. Між наметами ходять жінки в напнутих яскравих спідницях. Жінок племені Кучі вважають найемансипованішими в Афганістані. Навіть таліби не примушували їх одягати паранджу, поки вони не заходили в міста. Але за останні роки ці кочові племена дуже сильно постраждали. Через війну й через міни їм довелось змінити свої багатостолітні маршрути, і тепер вони пересуваються на зовсім обмежених територіях. Засуха останніх років стала причиною смерті більшості їхньої худоби, їхніх кіз і верблюдів.