Добре попереджені обома сторонами, вони заходять у місцеве кебаб-кафе. Це велика кімната, у якій довгі лавки заставлені подушками. Таймир замовляє плов і кебаб, а Боб просить варених яєць і хліба. Він боїться паразитів і мікробів. Вони швидко їдять і, поки не впала темрява, поспішають у готель. У цьому місті може статися все, що завгодно, тому всім варто вжити застережних заходів.
Перед ними відчиняються й за ними зачиняються важкі ґрати на воротях єдиного в місті готелю. Вони оглядають Хост, місто, у якому закриті крамниці, поліцейські ходять у масках, а населення симпатизує Аль-Каїді. Підозрілого погляду, киненого на Боба перехожим, було достатньо, щоб збентежити Таймира. У цьому регіоні є купа американців. Тому, хто вб’є американця, заплатять п’ятдесят тисяч доларів.
Вони піднімаються на дах, щоб розкласти Бобів супутниковий телефон. Над головою пролітає гелікоптер. Боб пробує відгадати, куди він полетів. Навколо них збираються солдати готелю. Вони з подивом розглядають бездротовий телефон, по якому розмовляє Боб.
— Він говорить з Америкою? — запитує висока худа драбина в тюрбані, довгій сорочці й сандалях.
Він виглядає тут за головного. Таймир киває. Солдати далі дивляться на Боба. Таймир перекидається з ними кількома словами. Їм цікавий лише телефон і як він працює. Заледве чи вони колись бачили телефон. Один із них сумно вигукує: «Наша біда, що ми знаємо все про зброю, але ніколи не бачили телефону».
Після розмови з Америкою Боб і Таймир спускаються вниз. За ними солдати.
— Це ті, що вб’ють нас, як тільки ми відвернемось? — шепоче Боб.
Кожен солдат має автомата Калашнікова. Дехто прикріпив до зброї довгі багнети. Таймир із Бобом усідаються на диван у вестибюлі. Над їхніми головами висить незвичайна картина. На обрамленому плакаті Нью-Йорку зображені ще цілі башти-близнюки Світового торгівельного центру. Але це не справжній нью-йоркський краєвид. Позаду будівель височіють гори. Попереду наклеєний великий зелений парк із червоними квітами. Нью-Йорк виглядає, як невелике містечко, зроблене з дерев’яних кубиків біля підніжжя велетенського гірського пасма.
Картина виглядає так, ніби вона висить тут роками: вона вицвіла і її поверхня трохи погнулася. Вона, напевно, висіла тут задовго до того, як хтось усвідомив, що саме цей образ до такої гротескної міри асоціюється тепер із Афганістаном та занесеним пилом містом Хост і саме він допроваджує в країну те, що їй непотрібне — ще більше бомб.
— Ви знаєте, що це за місто? — питає Боб.
Солдати крутять головою. Вони заледве бачили щось, крім одно- і двоповерхових глиняних хатин і їм, напевно, важко зрозуміти, що на картині зображене справжнє місто.
— Це Нью-Йорк, — каже Боб. — Америка. Це ті два будинки, у які люди Осами бін Ладена влетіли літаками.
Солдати підскакують. Вони чули про ці два будинки. Вони показують пальцями і жестикулюють. Ось як вони виглядали! Подумати лише, кожен день вони ходили повз картину й не знали цього!
Боб має з собою свої журнали й показує їм зображення, знайоме кожному американцю.
— Ви знаєте, хто це? — питає Боб.
Вони крутять головами.
— Це Осама бін Ладен.
Солдати витріщують очі й виривають журнал у нього з рук. Вони гуртуються навколо. Кожен хоче подивитися.
— Оце так він виглядає?
І чоловік, і журнал захоплюють їх.
«Терорист», — кажуть вони, тицяють пальцем і заходяться сміхом. У Хості нема ні газет, ні журналів, і вони ніколи не бачили зображення Осами бін Ладена, людини, що стала причиною Таймирової появи в цьому місті.
Солдати всідаються й дістають великий шмат гашишу, який вони пропонують Бобу й Таймиру. Таймир нюхає й відмовляється. «Заміцний», — каже він і усміхається.
Два мандрівники ідуть спати. Усю ніч брязкає зброя. Наступного дня вони думають, що робити далі й за якими подіями слідкувати.
Насуплені вони блукають вулицями Хоста. Ніхто не запрошує їх приєднатися до важливої місії або полювання в печерах на Аль-Каїду. Кожного дня вони заходять до непримиренних взаємних ворогів Мустафи і Камала Хана, щоб дізнатися, чи є щось нового.
— Почекайте, поки Камалу Хану стане краще, — чують вони з окупованої резиденції губернатора.
— Нічого нового, — вторить їм поліцейський відділок.
Падша Хан безслідно зник. За флуоресцентрими квітами сидить скам’янілий Мустафа. Жодних слідів американських сил спецпризначення. Нічого не діється. Нічого, крім клацання зброї щоночі й кружляння гелікоптера над головою. Вони в одній із найбеззаконніших частин світу, і вони нудяться. Урешті Боб вирішує повертатися до Кабула. Таймир мовчки радіє: геть із Хоста, назад до Мікрорайону. На річницю весілля він купить величезний торт.