Мама чим могла годувала цих людей. Літо-осінь 1947р.
Картина двадцять друга. 1949р. Я перейшов у 8-й клас Курської середньої школи.
Нас почали на ніч замикати у директорському кабінеті, змушуючи записуватись в
комсомол. Ми не хотіли. Мого товариша Петра Гулія з бабусею (він був круглий
сирота) вивезли в Сибір. Мені, М. Заваді і М.Фединчуку вдалося перебратися в школу у
м. Вижниці Чернівецької області. Там у 8-му класі було лише сім учнів і директор не
вимагала від нас, щоб записувались в комсомол. Ми були раді, хоча треба було йти
далеко, а міст через Черемош був зруйнований. Там, у Вижниці і закінчив середню
школу, з якої пізніше вийшли знамениті, "Смерічка" і Назарій Яремчук.
Картина двадцять третя. Я збирався вступати до Університету. Прийшла Шура
Дмитрівна, дружина директора школи, вони недавно приїхали з Донбасу: він українець, вона говорила не по нашому. Вона і каже до мами: "...Не журіться, Настю, Міша буде
добре вчитися, стане русскім і все в нього буде добре..." Мама глянула на мене і в її
очах побачив чи відчув і сльози, і біль, і тривогу, і прохання, все те, про що говорять
материнські очі перед проводами сина в далеке і непросте життя. Літо 1952р.
Завжди, коли буваю вдома, зараз у сестри Ганусі, то йду до маминої могили. І
найпершими словами моєї молитви завжди виривалось: "Матусю, я не зрадив Вас, я
українець"..
На зміну і на допомогу таким картинам дитинства, а це лише невеличка частка їх, прийшли дорослі картини, радісні і трагічні, смішні і серйозні, успіхи і невдачі долі
своєї і тисяч інших людей, що зустрічались на життєвих дорогах і просторах совдепії. З
цього нескінченного списку, приведу лише три, кожна з яких містить елементи
знакової істини.
1958р. Мордовія м.Саранськ. До нас в цех, я тоді був старшим зміни, прибіг
чолов'яга десь біля 40 років і представився мені членом обкому партії (комуністів). На
"спец ящик" так просто не пройти, і тим більше, його привели з директорського
прийому. Я не міг зрозуміти, про що він говорить і що від мене вимагається. Лише
окремі слова і фрази: "Москва, ЦК, товариш, якась компанія, треба засвітитись, витягти
з дири, треба похерити один, а потім поміняти"
Подумав, що не розумію через недостатнє знання "язика", тому попросив
бригадира нападників, місцевого мордвина, поговорити з високим гостем. Після їх
розмови в каптьорці, я почув: "...какая то галімотня"...
Ось так вперше я ПОЧУВ, це, таке поширене і правляче, слово-поняття. Після
цього автоматично - підсвідомо, почав прислухатися спочатку до партійних агітаторів -
носіїв "галімотні", а потім і до всього загалу "бійців ідейного фронту" совдепії. Носії
цієї професії чи сфери діяльності кваліфікувались простим словом ГАЛІМОТИ. Не
знаю природу такого явища пізнання, але воно прийшло спонтанно, само собою. А
пізніше воно знайшло своє місце при розкритті кацапизму. Хочу відмітити, що в
Саранську вперше почув про людей в кацапейках, про могили для мордвинів, про
мордовські табори, про українські села Поволжя. Тоді почув, але усвідомив їх
взаємозв'язок тільки поглиблюючись в розуміння кацапизму, як ідеології Москви -
Рассєї.
1984р. Київ, лікарня для вчених Академії Наук, хірургічне відділення. В нашу
палату привели вже немолодого чоловіка і поклали в ліжко поруч з моїм. Високий, худий, з орлиним носом, очевидно дуже хворий. Десь-колись, здається, бачив... Щоб не
дивитись, як санітари викачують з нього "воду", я вийшов в коридор. Там, напроти
нашої палати біля вікна стояла приваблива жінка і красивою нашою мовою запитала:
"Це ваше ліжко біля вікна, ви знаєте, хто ваш новий сусід? Це Маланчук В.Ю., а я його
дружина..."
От і сусід по палаті дістався, ще недавно другий секретар ЦК, відповідальний за
ідеологію московського більшовизму в Україні, прислужник Москви-Рассєї, який вірно
виконував-перевиконував всі її антиукраїнські плани. Цей високопосадовий служака
русского комунізму, розжалуваний до рядового був позбавлений всіх партійних пільг.
Йому, як доктору наук, залишили лише право на послуги для вчених.
І ось один з найвірніших прислужників кацапизму, поруч в лікарняній палаті з
автором "Кацапизму". Я заспокоїв своїх друзів, що це дійсно випадковість, а не
спецдійство. Тут не місце аналізувати причини та анатомію перевертнів-яничарів,
"генералом" яких окупанти виховали, використали, а зараз викинули як непотріб, цю