людину. Він, можливо, тільки зараз зрозумів, скільки зла Україні нанести він допоміг
Москві-Рассєї. А будучи смертельно хворим, про що знав, він дуже хотів і дуже боявся
"СПОВІДІ". З якою гіркотою він розповідав, як Москва його знімала:"...розумієте, нагло і примітивно"... "Вони ж хазяї, а ви їхній служака"- утішив я. На моє запитання:
"Чому Москва так поступила з вами?". Почув: "Я вже не відповідав їх вимогам"...
"Зрозуміло, у вас вдома українська сім'я"-погодився я. Таких людей-перевертнів не
треба жаліти за їх злочини і зраду. Але мені гірко було слухати Маланчука В.Ю., як
простого українського хлопця із Хмельниччини, що потрапив під прес і у "виховну"
машину московського більшовизму. А таких було сотні тисяч скалічених і зомбованих
кацапизмом. Ох як нам треба навчитись виправляти і повертати Україні таких людей. І
не тільки через їх масовість. Знаю, що ризик великий і багато на це потрібно зусиль.
Але позитивний результат може сторицею компенсувати всі ризики і витрати. Ці люди
знають кацапизм з середини його, з першовуст... їм не треба довго, та й взагалі , пояснювати наміри чи природу дій ворога. Вони розуміють з "півслова" чи з
"півречення".
На закінчення, про зустріч з людиною простою і величною, що завжди були, є і
будуть в Україні. І в цьому наша українська невмиручість. Двирничук Костянтин, простий селянин з с. Топорівка на Буковині. За захист сільської української школи
румунські фашисти прив'язали до Двирничука хрест з портретом Т.Шевченка . І так
гнали по селах. Де ж ви художники, журналісти, кіношники!?
Прийшли москалі і перевершили румунських фашистів: розвезли ім'ю
Двирничуків по таборах. Його в Сибір, дружину на вугільні шахти в Караганду, а дітей
по світах.
За що русскіє окупанти так жорстоко розправились з простою українською
родиною? Ніхто з них не був ні політиком, ні діячем культури тощо. А простою
українською родиною, родиною простих українських селян. Любов до України
допомогла родині Двирничуків перенести цю біду, вижити, повернутися додому і
відродитися. Вона, ця родина, не скорилась ні батогам румунських фашистів, ні
концтаборам русскіх комуністів. На схилі життя К. Двирничук зібрав останні сили і
поїхав в Канів. Після його поїздки в цю українську святиню я почув від нього : "а тепер
і не страшно померти, я помолився на могилі Тараса"... Ось лише декілька картинок-
спогадів К.Двирничука з уроків кацапизму.
Перша. Нас в Сибіру часто на роботу конвоювали німці (?!?) І це було краще, ніж
коли конвоями командували русскіє.
Бувало йдемо з роботи голодні біля картопляного поля , то німці не карали, якщо
хтось вирве одну-дві картоплини, щоб з'їсти сирими. А русскіє завжди відбирали, а
"винних" здавали в таборі на кару.
Друга. Сибірська зима, 40-градусні морози. Ледь живих після важкої роботи в
лісі, нас приводять в табірний барак-їдальню.
Там біля котлів з гарячою "бурдою" стоять русскіє кухарі і щоб ми бачили
розстібають ширінки в штанях і оправляються в котли. А потім кричать нам: "... ну что
замйорзлі, хатітє гаряченького? Кушать подано!..." Вони знали, що люди мусять їсти ту
"русифіковану бурду", бо інакше смерть не тільки від голоду, але і від
переохолодження. Коли хтось не витримував і просив табірних начальників, щоб
пристрелили його, то найчастіше чули таке: "ви там привикли їсти сало, а тут
потрудіться на рассєюшку. Доберете 42 кг і самі подохнете"...
Третя. В Казані на пересильній станції наш вагон-телятник відкрив енкаведист-
татарин. Побачивши, що третина людей вже мертві, сказав: "ми не русскіє, спочатку
накормимо вас, а потім відправимо далі."...
Таких уроків кацапизму безліч в страшній неволі. Чим можна заспокоїти пам'ять
таких, як ця проста і славна Людина. Тільки не тим, що ті табірні кати і руссифікатори
"бурди" зараз вигріваються в теплих українських містах, їдять український хліб і до
хліба, марширують, як герої по українських вулицях! Ні! Простіть нас, Двирничуки.
Поки що це так. Але з української землі, здобреної вашими слізьми і кров'ю, виростуть
нові квіти ЛЮБОВІ і ПОМСТИ.
А тепер повернімося до роботи над "Кацапизмом". Накінець шестидесятих років у
нас вже викристалізувалось не тільки розуміння принципів і методів антиукраїнських
дійств московського більшовизму, але і бачення цільного етнічного світогляду Москви-