Выбрать главу

людину. Він, можливо, тільки зараз зрозумів, скільки зла Україні нанести він допоміг

Москві-Рассєї. А будучи смертельно хворим, про що знав, він дуже хотів і дуже боявся

"СПОВІДІ". З якою гіркотою він розповідав, як Москва його знімала:"...розумієте, нагло і примітивно"... "Вони ж хазяї, а ви їхній служака"- утішив я. На моє запитання:

"Чому Москва так поступила з вами?". Почув: "Я вже не відповідав їх вимогам"...

"Зрозуміло, у вас вдома українська сім'я"-погодився я. Таких людей-перевертнів не

треба жаліти за їх злочини і зраду. Але мені гірко було слухати Маланчука В.Ю., як

простого українського хлопця із Хмельниччини, що потрапив під прес і у "виховну"

машину московського більшовизму. А таких було сотні тисяч скалічених і зомбованих

кацапизмом. Ох як нам треба навчитись виправляти і повертати Україні таких людей. І

не тільки через їх масовість. Знаю, що ризик великий і багато на це потрібно зусиль.

Але позитивний результат може сторицею компенсувати всі ризики і витрати. Ці люди

знають кацапизм з середини його, з першовуст... їм не треба довго, та й взагалі , пояснювати наміри чи природу дій ворога. Вони розуміють з "півслова" чи з

"півречення".

На закінчення, про зустріч з людиною простою і величною, що завжди були, є і

будуть в Україні. І в цьому наша українська невмиручість. Двирничук Костянтин, простий селянин з с. Топорівка на Буковині. За захист сільської української школи

румунські фашисти прив'язали до Двирничука хрест з портретом Т.Шевченка . І так

гнали по селах. Де ж ви художники, журналісти, кіношники!?

Прийшли москалі і перевершили румунських фашистів: розвезли ім'ю

Двирничуків по таборах. Його в Сибір, дружину на вугільні шахти в Караганду, а дітей

по світах.

За що русскіє окупанти так жорстоко розправились з простою українською

родиною? Ніхто з них не був ні політиком, ні діячем культури тощо. А простою

українською родиною, родиною простих українських селян. Любов до України

допомогла родині Двирничуків перенести цю біду, вижити, повернутися додому і

відродитися. Вона, ця родина, не скорилась ні батогам румунських фашистів, ні

концтаборам русскіх комуністів. На схилі життя К. Двирничук зібрав останні сили і

поїхав в Канів. Після його поїздки в цю українську святиню я почув від нього : "а тепер

і не страшно померти, я помолився на могилі Тараса"... Ось лише декілька картинок-

спогадів К.Двирничука з уроків кацапизму.

Перша. Нас в Сибіру часто на роботу конвоювали німці (?!?) І це було краще, ніж

коли конвоями командували русскіє.

Бувало йдемо з роботи голодні біля картопляного поля , то німці не карали, якщо

хтось вирве одну-дві картоплини, щоб з'їсти сирими. А русскіє завжди відбирали, а

"винних" здавали в таборі на кару.

Друга. Сибірська зима, 40-градусні морози. Ледь живих після важкої роботи в

лісі, нас приводять в табірний барак-їдальню.

Там біля котлів з гарячою "бурдою" стоять русскіє кухарі і щоб ми бачили

розстібають ширінки в штанях і оправляються в котли. А потім кричать нам: "... ну что

замйорзлі, хатітє гаряченького? Кушать подано!..." Вони знали, що люди мусять їсти ту

"русифіковану бурду", бо інакше смерть не тільки від голоду, але і від

переохолодження. Коли хтось не витримував і просив табірних начальників, щоб

пристрелили його, то найчастіше чули таке: "ви там привикли їсти сало, а тут

потрудіться на рассєюшку. Доберете 42 кг і самі подохнете"...

Третя. В Казані на пересильній станції наш вагон-телятник відкрив енкаведист-

татарин. Побачивши, що третина людей вже мертві, сказав: "ми не русскіє, спочатку

накормимо вас, а потім відправимо далі."...

Таких уроків кацапизму безліч в страшній неволі. Чим можна заспокоїти пам'ять

таких, як ця проста і славна Людина. Тільки не тим, що ті табірні кати і руссифікатори

"бурди" зараз вигріваються в теплих українських містах, їдять український хліб і до

хліба, марширують, як герої по українських вулицях! Ні! Простіть нас, Двирничуки.

Поки що це так. Але з української землі, здобреної вашими слізьми і кров'ю, виростуть

нові квіти ЛЮБОВІ і ПОМСТИ.

А тепер повернімося до роботи над "Кацапизмом". Накінець шестидесятих років у

нас вже викристалізувалось не тільки розуміння принципів і методів антиукраїнських

дійств московського більшовизму, але і бачення цільного етнічного світогляду Москви-