Такої миті я висуваю шухляду письмового столу в себе вдома й читаю послання на меню, яке дала мені Кейсі. Воно нагадує мені про реальність тих подій.
Я ніколи не намагався повторити свій шлях і відшукати кафе знову. У глибині душі мені подобається вірити, що, хоч яким реальним був той вечір, навіть якби я зміг повернутися на те саме місце, де колись знайшов це кафе, його там не буде: я натрапив на нього лише тому, що тієї миті й тієї ночі мені було конче потрібно його знайти і воно існувало лише для цього.
Можливо, колись я спробую повернутись. А може, одного вечора опинюсь перед ним знову. Я увійду всередину та розповім Кейсі, Майкові та Енн (якщо вона там буде), як мене змінила та ніч у кафе. Як їхні запитання дали поштовх до думок і відкриттів, яких я доти й уявити не міг.
Хто його знає? Можливо, тоді я проведу вечір у розмові з іншою людиною, яка теж заблукала та забрела до кафе на краю світу.
А може, просто напишу книжку про свій досвід, і це стане моїм внеском у досягнення мети кафе.
I
Автомагістраллю між штатами я повз у темпі, порівняно з яким ходіння пішки здавалося перегонами на швидкісних автомобілях. За годину тягучки дорожній рух остаточно зупинився. Я натиснув кнопку пошуку на радіо у спробі знайти якісь ознаки розумного життя. Нічого.
За двадцять хвилин ніхто не просунувся вперед, і люди повиходили з машин. Це, взагалі-то, нічого не дало, але тепер всі могли понарікати за межами свого автомобіля, що приємно урізноманітнило наше життя.
Власник мінівена переді мною безупинно повторював: якщо він не приїде в готель до шостої, його бронювання скасують. Жінка в кабріолеті ліворуч від мене скаржилася комусь по мобільному на неефективність дорожньої системи як такої. Позаду мене бейсболісти з молодіжної ліги доводили до сказу свою супровідницю. Я майже чув її думки про те, що це востаннє в житті вона взялася за щось подібне з власної волі. По суті, я був маленьким фрагментом у довгій стрічці невдоволення.
Урешті-решт, коли минуло ще двадцять п’ять хвилин без жодних ознак руху вперед, на порослій травою роздільній смузі посередині автостради з’явився поліційний автомобіль. Він зупинявся раз на кількасот футів, вочевидь, щоб дати людям знати, що відбувається.
«Той поліціянт, — подумав я, — сподіваюся, має спорядження на випадок вуличних заворушень».
Ми всі з нетерпінням очікували, коли черга дійде до нас. Діставшись нарешті нашої частини магістралі, поліціянтка повідомила, що миль за п’ять попереду перекинулась автоцистерна з потенційно токсичними речовинами. Дорогу повністю перекрили. Вона пояснила, що ми можемо або розвернутись і пошукати шлях для об’їзду — хоча такого, узагалі-то, не було, — або зачекати до кінця прибирання. Воно ж, імовірно, триватиме ще з годину.
Я дивився вслід поліціянтці, коли вона рушила до наступної групи безутішних водіїв. Коли хлопака з мінівена ще раз висловив занепокоєння про своє бронювання на шосту, я зрозумів, що мені урвався терпець.
— Ось так завжди буває щоразу, коли я намагаюся відпочити, — пробурмотів я собі під носа.
Я пояснив своїм новим друзям, з якими затоваришував по-дитячому через цю випадкову спорідненість, що дійшов до краю та спробую знайти інший шлях. Власник мінівена востаннє побідкався про своє бронювання на шосту і трохи від’їхав, відкривши мені дорогу. Я перетнув порослу травою роздільну смугу і подався в новому напрямку.
II
Я ввімкнув телефон і розкрив мапу. На дисплеї висвітилося лиш одне: «Система недоступна».
Я прямував на південь, хоч мав би їхати на північ, і моє роздратування набирало сили. П’ять миль без з’їзду, десять, потім двадцять, а далі — двадцять п’ять.
— Коли я знайду виїзд, це вже не матиме значення, бо гадки не маю, як доїхати туди, куди мені треба, — промовив я вголос самому собі. Мій настрій погіршувався далі нема куди.
Урешті-решт, на двадцять восьмій милі знайшовся з’їзд.
«Це просто неможливо, — подумав я, під’їхавши до з’їзду. — Я опинився чи не в єдиному на всьому світі місці, де на перехресті магістралей немає ні бензоколонки, ні фастфуду, ні чогось іще».
Я поглянув ліворуч. Нічого. Праворуч — так само порожньо.
— Що ж, — промовив я, — схоже, можу їхати куди завгодно.
Я звернув праворуч, подумки зауваживши, що тепер їду на захід, тож на наступному перехресті треба звернути ще раз праворуч. Так я принаймні знову поїду на північ. Дорога мала дві смуги: одна віддаляла мене від того місця, звідки я приїхав, а друга вертала назад. Насправді я точно не знав, на якій саме маю бути. Дорожній рух був нежвавий. Ознак цивілізації ще менше. Іноді траплялися поодинокі будинки, кілька родинних ферм, а далі — нічого, крім лісу та лук.