Годину по тому я остаточно загубився. Мені траплялись якісь маленькі перехрестя, що супроводжувалися знаками із застереженням, що ви в халепі. Коли за сорок миль ви не побачили жодної людини, а назва дороги, якою ви прямуєте, починається зі слова «старий», як-от «Стара траса 65», ситуація видається моторошною.
На наступному перехресті, що, взагалі-то, нічим не відрізнялося від інших, повз які я проїжджав, я звернув праворуч. До цього мене спонукав відчай. Так я їхатиму в потрібному напрямку за компасом, хоч і не здогадуюся, де я є. Із жахом дізнався, що назва цієї дороги також починається зі слова «старий».
Була майже восьма вечора, сонце сідало на обрії. День добігав кінця, а моє роздратування зростало.
— Треба було лишатися на автостраді, — розпікав себе я. — Засмутившись, що згаяв годину, тепер я згаяв дві й досі гадки не маю, куди мене, в біса, занесло.
Я вдарив по даху так, наче машина була якось винна в цій ситуації чи це мало допомогти.
Ще десять, п’ятнадцять, двадцять миль — і нічого. У мене залишалося менше за півбака бензину. Повертатися, як мені здавалося, вже не було сенсу. Із тією кількістю пального я вже не доїду туди, звідки почав, — якщо я, звісно, взагалі знайду те місце. А навіть якби я й дістався назад, на всьому маршруті не було жодної бензоколонки.
Я міг хіба що перти вперед і сподіватися знайти місце, де зможу підзаправитись і поїсти. Моє роздратування невпинно зростало, а кількість пального на лічильнику зменшувалася.
Я вирушив у поїздку, щоб угамувати роздратування. Його мені вистачало вдома через роботу, рахунки і, певною мірою, через життя взагалі. До чого воно мені ще й тут? Це мав бути мій шанс розслабитись і «перезарядити батарейки».
«Яка дивна фраза, — подумав я. — “Перезарядити батарейки”. Вигоряння, перезарядження, вигоряння, перезарядження… чому це вважається рухом у позитивному напрямку?»
А сонце вже сховалося за деревами, і все довкола огорнув присмерк. Останні промені денного світла мальовниче відбивалися від хмар рожевими та жовтогарячими відблисками, хоч я, зосереджений на дорозі й занурений у відчай від погіршення свого становища, цього майже не помічав. Навколо ні душі.
Я знову зиркнув на лічильник.
— Менше за чверть бака бензину, — сказав я вголос.
Востаннє я спав у машині, коли їхав із вишу. То було багато років тому, і я аж ніяк не хотів це повторювати. Та, очевидно, доведеться.
«Треба поспати, — подумав я, — щоб вистачило сил іти пішки по допомогу, коли в машині скінчиться бензин».
III
Щойно стрілка лічильника зайшла за червону риску з літерою E, я побачив світло. Приголомшений дурнуватістю ситуації, я звернув ліворуч на перехресті кілька миль тому. Ніщо не вказувало на те, що за цим поворотом у мене вищі шанси когось відшукати, та я звернув. Тоді я мав виправдання, що принаймні звернув на дорогу, назва якої не починалася зі слова «старий».
— Цей відчайдушний учинок, вочевидь, дасть свої плоди, — сказав я вголос.
Наблизившись, я побачив, що то світить вуличний ліхтар. Самотній вуличний ліхтар яскраво сяяв у цьому віддаленому місці — у найглухішій глушині.
— Будь ласка, хай там щось знайдеться, — повторював я, наче мантру, долаючи чверть милі до нього. І там, звісно, дещо знайшлося.
Біля ліхтаря я з’їхав з дороги на ґрунтово-гравійну автостоянку. На превеликий подив, переді мною виявилася маленька біла прямокутна будівля, на даху якої світло-блакитним неоном світилася назва: «Кафе “Чому ви тут?”». Дивовижею стали й ще три машини на стоянці.
«Вони точно приїхали з іншого боку, — подумав я, бо щонайменше за останню годину своєї поїздки я нікого не бачив. — Може, це й добре. Сподіваюся, вони знають, як вибратися звідси».
Я виліз із машини й кілька разів витягнув руки над головою, звільнюючи тіло від заціпеніння. Тоді рушив до входу. У чорному небі, всіяному тисячею зірок, висів величезний півмісяць. Коли я відчинив двері до кафе, дзеленькнули дзвіночки, прикріплені до внутрішньої дверної ручки, сповіщаючи про моє прибуття.
І мене накрило хвилею спокусливих запахів. Доти я не усвідомлював, наскільки зголоднів. Не міг точно визначити, що це так духмяніє, та надумав замовити три порції цієї страви.
IV
Кафе було схоже на стару перекусну. Під довгою тонкою білою стільницею вишикувані табурети з хромованими ніжками й червоними подушечками на сидіннях, схожі на ті, що ставлять біля яток із газованкою. Під вікнами вишикувалися попарно червоні дивани зі столиками між ними. На кожному столику стояла ємність із цукром, маленький срібний глечик — як я вирішив, із молоком для кави, — а також сільниця та перечниця однакового кольору.