На стійці біля дверей стара каса, а поряд з нею — дерев’яний вішак для одягу. Затишне місце. У такому закладі можна подовгу сидіти й спілкуватися з друзями. Їх я, на жаль, із собою не взяв.
Із парочкою за віддаленим столиком розмовляла офіціантка. Тоді вона всміхнулася мені та сказала:
— Місця вільні, падайте де завгодно.
Я доклав зусиль, щоб упокорити роздратування, яке накопичилося в мені за останні чотири години й вирувало дотепер, і спробував усміхнутись у відповідь. Тоді обрав столик біля дверей.
Опустившись на червоний вініловий диван, я помітив, що він новий. Роззирнувся довкола та здивувався: тут усе, здається, нове.
«Власник, певно, розраховує на якусь колосальну урбанізацію, — подумав я, — якщо побудував кафе в цій глушині».
— Привіт, — перервали мої роздуми про ціни на недорогу нерухомість і можливості житлової забудови. Це була офіціантка. — Мене звати Кейсі. Як справи?
— Привіт, Кейсі. Я Джон, і я трохи загубився.
— Так, Джоне, — відповіла вона з пустотливою усмішкою.
Із того, як вона це сказала, я не міг зрозуміти, що саме вона підтверджує: те, що я Джон, чи те, що я загубився.
— Чому ви тут, Джоне? — запитала вона.
— Ну, я їхав і зіткнувся з певними проблемами. Спробувавши їх оминути, я врешті-решт загубився. У мене майже скінчився бензин, а ще я мало не вмер з голоду.
Коли я завершив свою тираду, Кейсі всміхнулася такою самою пустотливою усмішкою та промовила:
— Ось що я вам скажу. Я впевнена, що ми вам допоможемо уникнути голодної смерті. А щодо всього іншого, ще подивимось.
Вона зняла з підставки біля дверей меню й подала мені. Не знаю, що то було — може, освітлення, а може, втома після тривалого перебування за кермом, — але міг заприсягтися, що, коли вона давала мені меню, літери на першій сторінці зникли і з’явилися знову.
«Певно, я дуже втомився», — подумав я, кладучи меню на стіл.
Кейсі дістала з кишені маленький блокнот для замовлень.
— Може, вам щось принести, поки ви ознайомитеся з меню? — спитала вона.
Я замовив склянку води з лимоном, і Кейсі пішла.
Цей день обіцяв значно більше, ніж я очікував. Спершу — кількагодинна поїздка глушиною, тоді — кафе на краю світу, а тепер — офіціантка з пустотливою усмішкою. Я взяв меню зі столика і прочитав першу сторінку.
Угорі було написано: «Ласкаво просимо до кафе “Чому ви тут?”». Унизу маленькими чорними літерами було надруковано: «Перш ніж замовити, спитайте в наших офіціантів, що може означати ваш візит сюди».
«Сподіваюся, він означає, що я поїм чогось доброго», — подумав я, перегортаючи першу сторінку.
Усередині меню містився звичний для кафе асортимент. Страви на сніданок ліворуч угорі, сандвічі ліворуч унизу, закуски та салати праворуч угорі, а основні страви — під ними. Сюрприз чекав на мене, коли я перегорнув меню. На останній сторінці під заголовком «Теми для роздумів під час очікування» були надруковані три запитання:
«Чому ви тут?»
«Чи боїтеся ви смерті?»
«Чи вдоволені ви?»
«Не надто схоже на зведення спортивних новин», — подумав я. Щойно я намірився перечитати запитання, як повернулася Кейсі з водою.
— Усе гаразд? — спитала вона.
Я перегорнув меню на першу сторінку та вказав на назву кафе.
— Що це означає?
— О, всі, здається, тлумачать це по-своєму, — відповіла вона. — Правду кажучи, більшість із наших зве його коротко — просто кафе «Чому». То що вам принести?
Я не був готовий щось замовляти. Мені захотілося схопити куртку й піти. У цьому закладі однозначно було щось дивне, і я не був певен, що в хорошому розумінні цього слова.
— Вибачте, Кейсі. Мені знадобиться ще трохи часу.
— Та нічого, — відповіла вона. — Не кваптесь, а я прийду за кілька хвилин подивитись, як ви тут. І ще, Джоне, — всміхнулася вона, — не хвилюйтеся. Тут ви в добрих руках.
V
Я провів поглядом Кейсі, яка пішла до парочки за столиком у протилежному кінці кафе. Вони заговорили між собою втрьох. Обговорювали вони, певно, щось хороше, бо всі троє всміхалися.
«Може, цей заклад не такий уже й поганий, — подумав я. — Може, мені треба взяти собі того ж, що й вони».
Я знову зосередився на меню.
«Я не маю вибору, — подумалося мені. — Бензин у мене майже скінчився, їжі, схоже, немає ніде в радіусі двохсот миль, а тут, хоча цей заклад видається трохи дивним, насправді ще не сталося нічого аж надто незвичайного».
Це трохи розвіяло мою тривогу. Коли Кейсі пішла на кухню й повернулася, проминувши мій столик із двома шматочками полунично-ревеневого пирога, моя тривога вивітрилася. Я обожнюю полунично-ревеневий пиріг і вже кілька років його не куштував. Я вирішив: якщо його тут готують, то це, можливо, знак, що мені слід тут затриматися.