— Щось таке, — промовила вона та всміхнулась, — але менш радикальне.
Кейсі повела далі, перш ніж я встиг запитати, звідки вона знає, про що я подумав:
— Дозвольте показати вам дещо, і вам не доведеться ступати крок. Прочитайте перше запитання в меню, але прочитайте його відсторонено — наче вивіску, яку мигцем бачите на своєму шляху.
Я знов поглянув у меню. Здивувався, бо запитання вже не звучало як «Чому ви тут?». Тепер там було написано: «Чому я тут?».
Щойно я дочитав запитання, воно знову перетворилося на «Чому ви тут?».
— Що сталося?! — вигукнув я. — Меню щойно змінилось. Як вам це вдалося?
— Джоне, я не впевнена, що ви готові почути відповідь.
— Про що ви? Як вам це вдалося? Як ви змусили меню змінитися?
Я вже геть не розумів, що відбувається, і зовсім не був певен, чи хочу залишитися й розібратися із цим. Кейсі зупинила мене наступним запитанням:
— Джоне, ви бачили, на що обернувся текст у меню?
— Звісно, коли я читав його вперше, там було написано дещо інше, а потім він став такий, як тепер. Чому? І як так вийшло?
Кейсі перегорнула меню першою сторінкою вгору та вказала на текст унизу, де було надруковано застереження: «Перш ніж замовити…»
— Ось, Джоне, — почала вона. — Те запитання, що ви побачили, те, що було інакшим.
— Те, що звучало як: «Чому я тут?» — перервав я.
— Так, воно. Це запитання не треба сприймати легковажно. Побіжно глянути на нього — це одне. Але якщо ви справді його побачите та справді поставите собі, ваш світ змінюється. Я знаю, що це звучить неймовірно, і саме тому ми надрукували застереження на першій сторінці меню.
VII
Мене вразила абсурдність ситуації, у яку я потрапив. Пізнього вечора я сиджу в кафе бозна-де та слухаю про застереження на першій сторінці меню, покликані допомагати відвідувачам змиритися з тим, що їхній світ змінюється.
Не зовсім типовий початок відпустки. Та я й не здогадувався, що це було лише найперше з того, що підготував для мене той вечір.
Кейсі поглянула на мене.
— Розумієте, Джоне, коли ви по-справжньому поставите собі те запитання, яке побачили, пошук відповіді на нього стане частиною вашого єства. Ви прокидатиметесь із думкою про це запитання, і воно не раз спадатиме вам на думку вдень. І хоч ви цього й не пам’ятатимете, думатимете про нього й уві сні. Це схоже на браму. Варто її відчинити — і вона вже вабить вас. А відчинену браму дуже важко зачинити.
До мене почало доходити, що запитання «Чому ви тут?» у меню має глибший сенс, ніж я думав, коли прочитав його вперше. Із того, як про це говорила Кейсі, було очевидно, що воно не про те, чому людина опинилася в кафе.
— Правильно, — перервала мої думки Кейсі. — Це не про кафе. Це запитання про те, чому людина взагалі існує.
Вражений, я відкинувся назад, роззирнувся довкола й запитав:
— Що це за заклад? — Я спробував зібратися з думками. — Послухайте, Кейсі, я просто зайшов поїсти. Усе те, про що ви кажете, звучить дуже зловісно. Ну, тобто, якщо те, що ви сказали про браму та щоденні думки, правда, то я не знаю, навіщо комусь узагалі ставити собі це запитання. Я його ніколи не ставив, і в мене все гаразд.
Кейсі поклала меню на стіл.
— Справді? — перепитала вона. — У вас справді все гаразд? — Слово «гаразд» вона вимовила не без дружньої насмішки в голосі, наче підбурюючи мене дати йому визначення. — У багатьох людей усе гаразд. Але деякі шукають чогось змістовнішого за «гаразд», чогось більшого.
— І тому приходять до цього кафе? — саркастично запитав я.
— Дехто — так, — промовила вона тихо. — Ви тут саме тому?
Я був приголомшений. Не знав, як відповісти на її запитання. Не знав точно, що тут роблю. Навіть не був упевнений, що знаю, що це за заклад.
Буду абсолютно чесним із собою і визнаю, що роками думав, чи немає в житті чогось більшого, ніж те, про що я вже знаю. Не скажу, що життя в мене кепське. Авжеж, інколи воно дратувало, особливо останнім часом, але я мав пристойну роботу та добрих друзів. Життя було нормальне, навіть добре. Однак у глибині душі ховалося відчуття, якого я не міг однозначно пояснити.
— Саме це відчуття й надихає людей ставити запитання, яке ви побачили, — сказала Кейсі.
І знову шок. Не лише тому, що вона ніби читала мої думки, хоча це дуже бентежило. Мене шокувало усвідомлення того, що Кейсі має рацію. Я протяжно вдихнув. Неначе я знов на краю тієї кручі. Ступив півкроку вперед.
— Кейсі, розкажіть мені більше про запитання.
Вона кивнула.
— Як я вже казала, коли його ставлять, відчиняється своєрідна брама. Розум, душа людини, чи як ви там волієте це називати, шукає відповідь. Запитання лишатиметься нагальним для людини, поки вона з ним не розбереться.