Я знову дико посміхнувся.
— Мы всегда готовы, бригадир! — і до Барабаша: — Так ведь, братуха?
— Конечно, блин! — з готовністю відказав Барабаш. І, подумавши, докинув: — Потому шо шо ж!
Хобот зненацька зареготав.
— Ну, — сказав він, ляскаючи мене по плечу, — вот это бойцы! Посмотрим сейчас, что вы умеете! Спарринг?
— Хоть сто порций! — сказав я. — Кто?
Хобот посміхнувся, й лице його раптом осатаніло.
— Да хоть и я!
— Сочту за честь, бригадир!
Ми вийшли на середину зали, де було накреслено квадрат. Бійці посідали під стіною, і я завважив, що ошелепка між ними вже немає.
— Работаем без правил… идет?
— Конечно, на хрен! — сказав я, широко посміхаючись. Він атакував мене в блискавичному стрибку, і я втямив, що це справді дуже непоганий боєць, тому що тіло його рухалося напрочуд легко й із просто-таки феноменальною швидкістю, виконуючи за якусь частку секунди акробатичні трюки, які під силу тільки справжньому майстрові; ухиляючись від прямого випаду в щелепу, я пірнув униз, вхопив його за ноги і, випроставшись, пожбурив через себе скільки було сили. Він гепнувся об підлогу, аж задудоніло під склепінням; його тіло було достатньо тренованим, а реакція настільки доброю, що тут-таки він знову був на ногах і знов атакував мене, буквально злетівши над ринґом і ціляючи мені п'ятою в перенісся; розвертаючись на лівій нозі, я ухилився з лінії атаки й, коли він за інерцією подався вперед, входячи в зону мого засягу, я перемістився йому за спину і з'їздив ліктем по голові. Він крутонувся мов дзиґа; якби за цим поєдинком стежив фахівець, то зразу втямив би, що Хоботу не протриматися проти мене й десяти секунд — я міг нокаутувати його як під час падіння, так і перемістившись; однак ця перемога не входила в мої плани. Наступної миті Хобот атакував мене подвійним дзукі; я поставив блок і водночас підсік його за колінну чашечку; він махнув руками й, перевернувшись через голову, знову був на ногах. Доста, подумав я, блокуючи короткі бокові удари… більш атакувати не будемо — ще травмується, не дай Боже! Мета цього поєдинку була зрозумілою ще од самого початку — Хобот хтів продемонструвати братві, як їхній бригадир може розправитися з чужинцем, котрий підняв руку на одного з бійців; однак, щойно розпочавши поєдинок, він утямив, що з ним просто граються й узагалі це не бій, а чистісінька ілюзія. Та що амбіції не дозволяли йому визнати свою неспроможність, то він продовжував атакувати мене цілою зливою добре поставлених ударів, дедалі прискорюючи темп і сподіваючись, що я можу виявитися не таким витривалим, як здається на перший погляд. Збігло вже хвилини зо три; Хобот викладавсь як міг, буквально вилузуючись зі шкури, а темп, який він мені нав'язував, справді був дуже й дуже непоганий. Врешті я вирішив скінчити цю комедію й почав ставити жорсткі блоки, дедалі нарощуючи й нарощуючи їх силу, аж побачив, що Хобот почав тяжко сапати, а лице його вмить почервоніло. А певно, думав я, наглядаючи за його реакцією, тридцять п'ять років… і вік уже не той, і часу на тренування витрачається мало, та й усе воно дається взнаки — і спиртне, й дівчата, і тютюн, хоч у ньому й вітамінів багацько… Хобот вже остаточно видихався; кілька разів я ухилявся з лінії удару й констатував, що він аж надто глибоко провалюється вперед, не встигаючи вчасно повернутися на вихідну позицію; завалити його можна було тепер як раз плюнуть, але я потроху став збавляти ходу, аж врешті ляснув у долоні.
— Глуши мотор! — я опустив руки і вийшов за ринґ. — Отбой, братуха!
Хобот був червоний як помідор, і піт котився по ньому градом.
— Да… — сказав він урешті. — Хорошо работаешь, братан! Я махнув рукою.
— Против тебя, бригадир, хрен выстоишь! Еще минута — й киздец подкрался бы точно! Так ведь?
Хобот дивився на мене й мовчав. Тоді перевів погляд на Барабаша.
— Он тоже типа тебя? Я дико посміхнувся.
— Да ты че, бригадир… лучше! Зверь, а не человек, понял? Шварц… этот самый… негер по сравнению с ним отдыхает! Спокойно, причем.
Барабаш слухав цю тираду, роззявивши рота. Він усе звик, що його прозивають обревком і мають за ніщо… а тут отакі слова, та ще й у присутності кількох душ!
— Да, — замислено сказав Хобот, — это, конечно…
— Потому шо шо ж! — докинув я. Братва заіржала, мов коні на пасовиську.
— Да, Оскар — это боец… ебать мои веники! — озвався Групіровка. — Откиздячить целое отделение омона… это же весь киздец! Откиздил, говорят, и на кучу сложил, как бревна…
— Сложить-то сложил, — похитав я головою, — да и с работы ведь поперли, на хрен! С братаном вот на пару. — показав я на Барабаша.
— А его за че? — поспитав Хобот. Я посміхнувся.
— Да убытков фирме нанес… на сорок тонн зелени!
— Ни хрена себе! Это как понимать? Барабаш засоромлено похнюпився.
— Да девок тренировал, блин… телохранительниц, короче! А они забрюхатели…
Братва знову заіржала.
— Пустили Чикатилу в детсад! — задихаючись од реготу, вигукнув Хобот. — Нет, братва, я тащусь!..
— А ты, не будь дурак, и решил, — устряв Групіровка, — или хрен вдребезги, — или кизда пополам! И многих оплодотворил?
Барабаш знітився ще дужче.
— Половину где-то… штук тридцать, короче!
Регіт піднявся такий, що драбуга, котрий вартував у коридорі, відчинив двері й стурбовано зазирнув у залу.
— Нет, — сказав Хобот, ляскаючи Барабаша по плечу, — это, в натуре, не человек, а зверь какой-то!
— Так слышь, — озвався здоровезний харцизяка зі шрамом на щоці, — слышь, Хобот. может, и погоняло навесим ему — Зверь?
— А че, — дико посміхаючись, озвавсь я, — подходит, блин… В натуре!
— Эту, как ее… сущность, блин, выражает! — докинув Групіровка, й усі знову заіржали.
Барабаш знічено зиркав на всі боки.
— Короче, — сказав Хобот, — принимаем вас в бригаду! Работать будете на рынке. Это пока… вообще, вам не хрен там делать!
— Бабки? — діловито поспитав я.
— По два куска на рыло. Устраивает?
Я глянув на Барабаша. Той почухав свою квадратну довбешку.
— Маловато, блин. — озвався він урешті. Хобот знову ляснув його по плечу.
— Не вспапашивайся, братан… это же пока! Работы у нас до хрена, так что будет и получше!
Барабаш усе чухав потилицю,
— Идет! — нарешті сказав він. — Для начала проканает. хрен с ним!
— Ты? — глянув на мене Хобот. Я дико посміхнувся.
— Все ништяк, бригадир! Бабки — это дерьмо. Люди, вот что главное!
— Если так, — підсумував Хобот, — значит, представляю вам братву. Это, — він показав на бійців, — мои лепшие кореша. Как менты выражаются, — ядро преступной группировки!
— Воркута! — сказав здоровезний зарізяка зі шрамом на щоці, потискаючи мені руку.
— Конь! — озвався товстун зі статурою борця.
— Бас! — прогудів третій.
— Группировка! — посміхнувся Групіровка, з розмаху ляскаючи мене по долоні. — У меня будешь пахать, братан. я на ринке звеньевой!
Хобот подумав.
— Так, братва, — сказав він, — потренировались — и хватит! Обмыть ведь надо событие… да и крестины тоже, блин!
— В кабак закатимся? — діловито поспитав я.
— Ну! С вас причитается… вступительные, короче! Я дико посміхнувся.
— Самой собой, бригадир! — і до Барабаша: — Вперед, Зверь… железными легионами!
Зближався полудень, і коло бару «Атлант» уже стояло декілька лімузинів чужинецьких марок. Розвертаючи свого джипа на тісному п'ятачку автостоянки, я окинув тренованим оком вулицю, прозір між кам'яницями, підступи до бару, вікна, дахи — і полегшено зітхнув: обстановка була начебто нульова. Відверто сказати, не любив я цього закладу — сюди, на тиху вуличку недалеко від станції метра, в обідню пору з'їжджалися бандити, діляги чорного ринку, кидали, авантюристи й узагалі пройдисвіти ріжних мастей. Якось воно само собою стало вважатися, що бар — це нейтральна територія, і братва поводила себе тут пристойно й ще жодного разу не влаштовувала стрілянини чи яких-небудь феєрверків… але ж усе на цім світі дочасне! Король міг запросто організувати засідку, поставивши на даху кожної кам'яниці по автоматникові, — й спробуй-но зняти їх з пістолетів, та ще й під перехресним огнем!