— Коротше, — сказав він, дивлячись мені в очі, — обстановка на ринку хрінова. На цю територію точить зуби Король. У нього добрі бійці й багато стволів. У нас бійців чортма. Іде війна з Доктором, і всі специ працюють там. На нас уже чотири рази наїжджали. В результаті ми втратили кількох людей… і слава Богу, що пораненими, а не вбитими!
— Зброя? — поспитавсь я.
— Два ТТ й макар, — Серьога Циплаков розігнав рукою дим. — З цими ТТ морока — чогось затвори клинять… У вас що?
— Парабелум і акаес, — я глянув на Серьогу Циплакова. — Вони що, прямо на ринку стріляють?
— Один раз було… пізно ввечері. Завалили двох братків і заодно поранили якусь бабу. А так виловлюють поза територією…
— Бикнабаш! — сказав Дірізюк.
Я обернувся й побачив, що він дивиться на Барабаша.
— Бикнабаш, — він подався вперед і, піднявши руки над головою, зціпив пальці у замок. — Бикнабаш… ми повинні держатися отак, один за другого, поняв? Отак, на хрін!
Серьога Циплаков скривився, наче в нього зуби заболіли.
— До речі, сьогодні ми збираємо місячні… Ходімо, я введу вас в курс!
— Що-що ви збираєте? — перепитав я.
— Ну, цю ж… данину! У нас це називається — місячні. Бо раз на місяць, втямив? — Серьога Циплаков підвівся з-за столу. — Мамед, Тормоз — на територію! Коли що — зв'язок по рації.
Ми вийшли з будки. Була вже десята година, й біля яток із продуктами роїлися покупці. Все це були пролетарі, — як не пенсіонери з двома-трьома гривнями в кишені, то місцеві домогосподарки з несхитним наміром торгуватися до останку. У промтоварній зоні було тихо. Бариги сиділи в своїх наметах і проводжали нас понурими поглядами. Я мимоволі посміхнувся: троє одоробал у тренувальних шароварах і шкірянках, голови стрижені під нуль, очі видають людей, котрі люблять робити боляче… хто ж не знає, що це рекет!
— Ринок великий, — сказав Серьога Циплаков, — і роботи до хріна. З деяких бариг навіть щоденну плату доводиться вибивати. Але попустиш одному — всі перестануть платити.
Він зупинився перед наметом із джинсами. Тут були розвішані «Трусарді», «Левіс», «Монтана»… усе, звичайно, перепечатки.
— Тітко… ану ком цу мір, хутко!
У глибині намету щось завовтузилося, й на білий світ виглянула товста мов кнур молодиця.
— О, — сказала вона грубим наче з діжі голосом, — Сірожа… Здоров!
— Щоб тебе кіт поборов! — штовхнув її в плече Серьога Циплаков.
— А тебе кобила… та, що вчора била! — одрізала молодиця й так штурхонула його в груди, що він ледве втримався на ногах. — Шо нада, рікітьор?
— Шо, шо… за охорону, от шо! Сто баксів гони.
Тітка полізла за пазуху й, невдоволено сапаючи, добула з нагрудної сумочки банкноту.
— Обдираєте ви нас… шкуру здерли б, якби могли! — вона з жалем простежила, як гроші зникають у кишені, й зробила дурнувату гримасу. — Кажуть, хтось у мусарню заявив?
Серьога Циплаков ошкірився, і його очі зблиснули, мов два ножі.
— Хто заявив, той у контейнері вже сидить! І ти туди хочеш?
— Сіроженька… ти що, котік! — молодиця перелякано прикрила рота долонею. — Я ж вам башляю без базару, ти шо! Я в контейнер не хочу… шо я, целка якась неопитна!
— Целка, целка… в носі хіба що! — Серьога Циплаков записав данину в грубий пошарпаний зошит. — Отак башляй і далі, поняла? Тільки слів зайвих не говори…
Ми рушили далі, й Серьога Циплаков повів рукою, показуючи на торгові намети й людей, котрі в них сиділи. — Ринок — це велика помийниця, куди наша держава скидає людський непотріб. Люди, котрі тут сидять, буквально викинуті з життя. З цього погляду всі бариги поділяються на три… ці самі, як їх… категорії! Перша: природжені комерсанти, котрі вміють урвати і, найголовніше, зберегти копійку. Вони прості, нахабні й водночас дуже хитрі. Од загальної маси їх ледве половина. Друга категорія —: колишні вчителі, інженери, кандидати й доктори наук, а також пенсіонери. Ці торгують, щоб не вмерти з голоду, і часто банкрутують. І третя категорія — це придурки.
— Придурки? — перепитав Барабаш.
— Ну! Їх небагато, але вони прикрашають ринок. Розвіюють нудьгу, одне слово… — Серьога Циплаков спинився перед наметом з книжками. — Отут сидить Льоха. Він торгує літературою. Якщо класифікувати, то це друга категорія. Але він ані вчитель, ані кандидат наук. Льоха — це поет.
Високий хлоп'яга, котрий розкладав на прилавку дешеві книжки у м'яких палітурках, вражено глянув на Серьогу Циплакова.
— Та ти що, Сєрий! Який же ж я поет, я — прозаїк… ти що, забув?
— А-а, прозаїк… — Серьога Циплаков зробив паузу. — Про зайок, значить, пишеш?
Ми з Барабашем дико заіржали.
– І про зайок теж! А чого це ти згадав?
— Та я ось вірша написав… Оціни! — Серьога Циплаков став у позу й велично підняв руку.
Серьога Циплаков замовк. Я глянув на Барабаша, а Барабаш на мене. Льоха зсунув шапочку на лоба й почухав потилицю.
— Ну, Серый, — нарешті озвався він, — это ты врезал! Слушай, да ты прям как этот… Данте! Ну, гигант мысли, блин! Пушкину здесь не хрен делать, Пушкин отдыхает… Не ожидал я от тебя, слышь!..
Серьога Циплаков зробив скромне обличчя.
— Та все це хріновина, звичайно! — махнув він рукою. — Вірша й дурень може написати! Мао Цзе дун сказав: «Вірші писати легше, ніж викопати яму, посадити дерево, заколоти свиню… Ти її хапаєш, а вона пручається, ти її ріжеш, а вона вищить!» — він подивився на Льоху й докінчив без усякого переходу: — Сто доларів з тебе, корефан!
– І всі оце без нарікань платять? — поспитав Барабаш, коли ми підійшли до наступного намету.
— А де вони, в хріна, подінуться? Хто не платить, того виганяємо з ринку! Він же ж наш, офіційно… Хобот усі папери оформив! Буває, звичайно, що хтось і в ментуру звертається, — але для таких у нас контейнер!
— Кохве — чай — кампучіно! — заголосило зненацька в боковій алеї. Потім з-поміж наметів вигулькнув дитячий візок із двома здоровими термосами, а за ним — невисока жіночка у малиновому береті.
Серьога Циплаков посміхнувся.
— Це, — сказав він мені, обіймаючи ту жіночку за плечі, — Мама Вєра! Мама Вєра — це моя подруга. Мама Вєра їздить по базару й робить каву… чи, як сама вона каже, — кохве. Цим вона заробляє копієчку, — він знову посміхнувся, і його мармиза разюче стала схожа на чортячий писок: — Як життя, Мамо Вєро?
— Гірше, ніж учора, — але краще, ніж завтра! — дзвінко відрапортувала Мама Вєра. — Одне слово, на букву хе — тільки не подумайте, що хороше…
— … тому що дуже хороше! — кивнув Серьога Циплаков. І повернувся до мене: — У Мами Вєри є чоловік, який називається Дід. Мама Вєра в Діда рабиня. Вона робить, а Дід тільки жере. Це того, що Дід любе випить і пожрать! До речі, як його здоров'я? Жіночка зітхнула.
— Про яке здоров'я можна говорити! Сидить у генделику і п'є! А тоді приходить додому й скаржиться: «Віро, ну що це за публіка… жодної думки немає в них у голові!»
Ми дико заіржали.
— Дід — це головний конструктор! — пояснив Серьога Циплаков. — Але його завод став непотрібен. І Дід став непотрібний теж. І взагалі все стало непотрібним. Тепер Мама Вєра їздить по базару, а Дід жлуктить горілку. Але Мама Вєра не падає духом. Адже я сказав їй, що говорив на цю тему великий кормчий Мао Цзе дун… А що він говорив, Мамо Вєро?
— Бідність — це дуже добре, злигодні — це щастя! — дзвінко відрапортувала Мама Вєра.
— Мама Вєра — це людина! Тому я й хотів тебе з нею познайомити… Ходімо, братва!
Ми звернули в бокову алею й спинилися перед наметом з іграшками. В ньому сиділа невисока худенька дівчина. Вона посиніла од холоду й гріла долоні до горнятка з гарячою кавою.