Стояла гожа днина. Десь коло воріт працювало радіо, й на весь базар лунала пісня про те, що вбили негра. На алеях було не протовпитися од покупців, котрі валом валили од тролейбусної зупинки та підземного переходу.
— Тітко! — гукнув Серьога Циплаков, спиняючись коло намету із джинсами.
— Шо таке, Сірожа? Грошики? — виглянула з намету гладка, мов кнур, молодиця. — Так я вже башляла, котік!
Серьога Циплаков штовхнув чолов'ягу в потилицю.
— Кажи: я думав, міліція мені поможе, — а вона мені хрін помогла!
Барига підняв голову. Обличчя його було жахливе: всеньке в крові, одне око геть запливло й не розплющувалось, а з розбитої брови точилася мутна сукровиця.
— Фєдя… це ти?! — охнула молодиця. — Що з тобою… фулігани одкиздили, еге?
Чолов'яга похитнувся.
— Я думав, міліція мені допоможе, — а вона мені хрін допомогла! — проказав він дерев'яним голосом.
Дірізюк розвернувся і з'їздив його кулаком по черепу. Молодиця охнула й сіла просто на розкладачку з джинсами. «Русское радио — все будет хо-ро-шо!» — проспівав приймач коло воріт.
— Добре, — похвалив Серьога Циплаков, — погнав далі! Коло намету з іграшками було повнісінько людей. Сніжана крутила в руках здорову барвисту машину, показуючи її то одним, то другим кінцем. Якогось малюка тягли за руку, але він лементував і все тицяв пальцем у плюшевого ведмедя, котрий висів у наметі.
Ми спинилися перед яткою, й зразу ж зробилося дуже тихо.
— Я думав, міліція мені поможе, — видихнув чолов'яга, дивлячись поверх голів порожніми очима, — а вона мені хрін помогла!
Дірізюк знову з'їздив його по голові. З розсіченої брови зацебеніла кров, рясно скапуючи на плюшевих звірят, котрі були розставлені на краю стола. Перехожі стали озиратися й чимдуж пришвидшували ходу.
— Людоньки, — нарешті отямилася жінка, котра розглядала машину, — а що ж це тут коїться?
Й до Сніжани:
— Тут що, міліції, немає, дитино?
Сніжана хтіла було щось відказати, але не встигла. Дірізюк ступнув до тої жінки й цупко взяв її своєю клешнею вище ліктя.
— Мама, — його грубий свинячий писок перекосила крива посмішка. — Мама!
— Шо ти хватаєш мене, бандіт?
— Мама, я твой син! — Дірізюк рвонув жінку до себе. — Мама… в рило хочеш, мама?
Перехожі ковзали поглядом по цій сцені й ішли собі далі. Сніжана була бліда мов стіна. Жінка пручалась, а Дірізюк тяг її до себе, намотуючи на кулак вовняну кофту.
— Закричить зараз, блядь буду! — прокоментував Барабаш. Я коротко хекнув і рубонув Дірізюка по шиї. Звук був, неначе по колоді сокирою вдарили, — одморозок схлипнув і, повернувшись довкола своєї осі, почав сідати на землю.
— Теж непогано! — кивнув Серьога Циплаков.
— Слухай, — глянув я на нього, — мене тільки одне дивує: чого цей придурок і досі живий?
Серьога Циплаков посміхнувся мов чорт.
— А от цього, братан, ми й самі не можемо втямити… віриш?
Я озирнувся. Дірізюк сидів долі й ошелешено крутив головою. Покупців коло намету наче вітром здмухнуло. «Русское радио — все будет хо-ро-шо!» — знову проспівав приймач.
— А ось і баба Маня! — сказав Барабаш, коли ми вийшли на центральну алею.
— Ветеран труда! — кивнув Серьога Циплаков. І загилив баригу носаком. — Ну?
Баба Маня сиділа під огорожею мов гриб. Чолов'яга став перед нею й утерся рукавом, розмазуючи кров по всенькому писку.
— Я думав, — хрипко сказав він, — що міліція мені поможе…
— … а вона йому — ні хріна не помогла! — докінчив Серьо-га Циплаков і дико зареготався.
Баба Маня похитала головою.
— Недобре, синок… ой недобре ти зробив! Ніззя на ріб'ят заяви писати. Ріб'ята нас охраняють…
— … самі од себе! — реготнув Барабаш.
— Ну й що! Я от сиджу собі й копієчку зарабатуваю. Приходять ріб'ята й беруть папіроси. Міні не жалько… хай беруть, хоч подавляться! Хай курять на здоров'я… може, рак льохків заработають чи беркульоз какий-нібудь! А якби не дала, так товар міні розбросали б, рило набили б і деньгі отобрали…
— … а то ще й зґвалтували хором! — докинув Серьога Циплаков.
— Дитино, — поблажливо посміхнулася баба Маня, — хіба ж із моїм щастям на таке надіятися!..
— А ти що, бабо… — витріщився на неї Барабаш.
— Ну да! Я хоч і бабуся, але іще не протів, синок… ой не протів! А тобі, Фєдя, — вона подивилася на баригу, — треба було б знати вже, що махвію не переможеш. Махвісти — вони були й будуть! Ти думав, як нєзавісіма Україна стала, так махвії не буде? Тоді була одна махвія, а зараз — друга, ще більша.
— Мафія безсмертна! — гордо сказав Барабаш.
— А певно! Я на світі пожила, дєточки, то надивилася на цих махвістів… Шо проти них залупнися, зразу ж тебе за шкуру — та ногами, та по пічонках, та в рило!.. Ото лучче сидіти собі спокойно й не рипатися. А вам, ріб'ята, скажу я одкро-вєнно: спасіба, шо ви на базарі етому мєрзкому нас охраняїте…
— … й що рило нам не б'єте, — спасіба тоже? — поспитався Барабаш.
— Ну! — потвердила баба Маня. — От за ето — оддєльне огромне спасіба, дєткі!
Серьога Циплаков знову вдарив баригу носаком. Той заточився й, похитуючись, рушив куди очі дивляться. Ми звернули за ріг і як стій налетіли на Мефістофеля.
— О, — зрадів Барабаш, — це ти, друг! Ну як там на Марсі? Мефістофель не відповів. Його пронизливі жовті зіниці
вп'ялися у чолов'ягу, котрий стояв і розмазував кров по обличчю. Ось він зайшов з одного боку, потім з другого, далі дістав з кишені якусь дротину й став нею водити в повітрі.
— Астральний двійник? — діловито поспитався він у Серьоги Циплакова.
Той незворушно потакнув головою.
— Двійник, двійник… — потвердив Барабаш. — Не сумнівайся!
— Бачу! — коротко сказав Мефістофель. — А тепер слухайте уважно. Його завдання полягало в тім, щоб відновити кармічну матрицю. Безтілесні сутності обдарували його надзвичайно потужним полем і дали супровід у вигляді двох білих янголів із сапфіром у чолі. Але над ним тяжіло прокляття Безодні, де полями чорних траурних маків бродять тонкі ефірні тіла. Тому він зрікся свого покликання і, вступивши в поєдинок з янголами, убив їх мечем Елія Темного.
Мефістофель похитав головою.
— Він проклятий, розумієте?
— А що ж тепер оце нам робити? — поспитав Барабаш, недовірливо глипаючи то на Мефістофеля, то на баригу.
— Вихід лише один! — Мефістофель знову провів рамкою й подивився на Серьогу Циплакова. — Його треба закопати в землю. Причому обов'язково живцем. Земля, може, й висмокче з нього чорну карму… а може, й ні! Але іншої ради нема.
Серьога Циплаков почухав потилицю.
— Слухай, — сказав він мені, — а це ідея! Справді, закопати його на хрін…
— … щоб знав, як заяви писати! — докинув Барабаш.
Ми потягли далі. Чолов'яга ледве тримався на ногах. Голова його звісилася на груди й хилиталася туди-сюди.
— А от і Льоха! — радісно сказав Серьога Циплаков, підштовхуючи чолов'ягу до намету з книжками. — Теж писатель. Чуй, Льоха…
Той глянув на чолов'ягу, й лице його на мить завмерло.
— Ну що ти, Сєрий, — озвався він після паузи, — який з мене писатель… я — читатель, коли вже по-твоєму казати! За що це ви його?..
Серьога Циплаков з'їздив чолов'ягу в вухо.
— Заяву, казьол, написав у мусарню! Грамотяка знайшовся, уявляєш? Мао Цзе дун про сильно грамотних сказав: «Умієш читати — читай Мао Цзе дуна, умієш писати — пиши дацзибао»! — він ще раз ударив чолов'ягу, й той застогнав. — А ти, суко, що писав, га? Дацзибао, може? Ні, ти заяву написав на братву та мусорам одніс… гад ти проклятий, хуйвенбін їбучий! Що треба сказати, падло?
— Я думав, міліція мені поможе… — прохрипів чолов'яга.
— … а вона тобі — хрін за щоку дала! — зареготав Барабаш.
— Чув, Льоха? — задоволено поспитав Серьога Циплаков. — Ото як будеш про зайок роман писати, то й цього казла опиши! Я дозволяю. А як хто з братви на ножа тебе за це поставить, то скажеш: Серьога дозволив мені писати! Серьога Циплаков, скажеш, дозвіл дав… ясно?