— Скільки в тебе зброї?
— Ну, як завше… — Барабаш звів плечима, — АК-74, макар, стропоріз… ну й ті дві ґранати, котрі ти дав мені перед стрілкою!
— Панцерний жилет?
— Кевларовий. Але я напхав у нього титанових вставок…
— Набої?
— П'ять магазинів. Мало, еге? Я подумав.
— Гаразд, вистачить… У мене в машині цілий арсенал, так що відіб'ємся!
Барабаш глянув на мене.
— Що, так хріново буде?
— Не те слово! — я махнув рукою. — Та хрін з ним… якось воно буде! А не буде…
— … то так і буде! — кивнув Барабаш. — Хіба нам уперше!
— Ото єдина втіха! — криво посміхнувсь я. — Ну, добре… ще по одній — і закругляємося! А то завтра вставати ні світ ні зоря…
Барабаш узяв пляшку й поналивав у шклянки.
— Давай! — сказав він. — Ще ж треба зброю почистити, чоботи наваксувати…
— А на хріна їх ваксувати?
— Наш старшина, — повчально сказав Барабаш, перехиливши шклянку, — завжди повторював: «Чоботи треба чистити звечора, щоб уранці надіти їх на свіжу голову!»
Я розуміюче кивнув.
— У нас в учебці теж був такий придурок… прапорщик Дуженко! Страх як не любив освічених людей. Річ у тому, що він скінчив усього сім класів і через те не міг зробити кар'єру в армії. А я ж, як на гріх, два роки навчався в університеті! От він і ганяв мене по нарядах як солоного зайця. Якось я не витримав і кажу: «Ви ж, товаришу прапорщик, гомо сапієнс, — і так ненавидите людей, котрі вчилися більше од вас! Невже це вас так зачіпає?» Він аж скипів. Дивився-дивився на мене, а тоді вискочив у коридор та як закричить: «Рота, строиться на плацу!» Вишикувалися всі надворі. Вийшов Дуженко й став перед шеренгою. Одна рука за спиною, а другу заклав за борт кітеля. «Рядовой такой-то, выйти из строя!» Ну, вийшов я, обернувся лицем до шеренги й стою навитяжку. «Кода медвідь, їді його мать, — почав Дуженко тихим голосом, — поймає охотніка, туди його в нюх… то він зразу ружжо об коліно — хуяк!» Дуженко показав, як ведмідь це робить, а тоді як ревоне: «А далі, їді його мать, він йому лапою шкуру на потилиці задирає — і дере, дере, дере… аж закидає на очі, блядь!» Він показав на мене пальцем: «Тут нєкоторі воєнні рішили свого командіра оскорблять нехорошими словами… так я тобі зараз шкуру, на хрін, як той медвідь, здеру, падлюко, й у канцелярії сушитися повішу!» Аж гульк — де не візьмися замполіт батальйону. Придурок був… ну рідкісний! У нас його прозивали Осєлок, бо він любив повторювати слова Брежнєва про те, що армія — це той осєлок, на якому гартується характер… і ще щось…
— Ага, — озвавсь Барабаш, — і я щось пригадую таке! Ну-ну… а далі?
— От цей Осєлок і питає: «Что случилось, товарищ прапорщик?» «Да вот, — показує Дуженко на мене, — решил, казьол, командира своего оскорблять!» Я й не витримав. «Товарищ подполковник, — звертаюся до замполіта, — я же ничего такого… сказал товарищу прапорщику, что он — гомо сапиенс, и все!» Осєлок покивав головою. «Да, — каже, розглядаючи мене з ніг до голови, — за это надо наказывать! Рота, смирно!» І під козирок: «Рядовой такой-то, за оскорбление своего командира объявляю вам пять суток ареста!» Я й очі витріщив. Але робити нічого, віддаю честь: «Есть, пять суток ареста!» Коли прозвучала команда «разойдись», підійшов я до цього Осєлка й питаю: «Товарищ подполковник, за что?» Він глянув на мене й тихо так каже: «Чтобы умным сильно не был, понятно?» Барабаш закрутив пляшку з віскі.
— Ото й правильно! — озвався він урешті. — За такі слова вбивати треба, не те що!..
— Які? — не втямив я.
— А ті, що ти прапору сказав! Ні хріна собі — якби мене хто в армії гомиком назвав, то я його зарізав би, на хрін!
Якусь мить я не міг вимовити й слова.
— Слухай, — отямивсь я нарешті, — а ти в якому званні служив надстрокову?
— Прапорщика, звичайно! А що? Я безнадійно покрутив головою.
— Воно й видно! Знаєш приказку?
— Яку, в хріна?
Я витримав ефектну паузу.
— Було в батька троє синів. Двоє були нормальні, а третій — прапорщик!
Барабаш зневажливо скривився.
— Все це ми вже проходили… так що приколюватися будеш з кимось іншим! — він зиркнув на годинника. — Ну що, в люльку?
— Та пора було б! — сказав я, підводячись. — Завтра ж у рейс… чорти б його брали разом з усім гамузом, це проклятуще завдання!
7
Над автострадою висів тяжкий непроглядний туман. Я розплющив очі й покрутив головою, струшуючи із себе рештки сну. По обидва боки дороги чорнів сосновий бір. Імла стояла така густа, що фари зустрічних авт мріли в ній, наче оранжеві світлячки. Шосе йшло під укіс, і видно було, як брудний злежаний сніг на узбіччі аж димить, паруючи од бурхливої одвологи, котра настала сеї ночи.
— Далеко? — глянув я на водія.
Він ледве смикнув щокою. Це був типовий браток — стрижений під машинку і з твердим холодним поглядом, у якому читалася недовіра.
— Під'їжджаємо. Хвилин двадцять, не більш. Сосновий бір зненацька скінчився, й авто, збавляючи ходу, звернуло на бокове шосе. Довкруги видніло засніжене поле, де прозирала грудкувата рілля. По тому ліворуч стали тягтися мочарища — височенний комиш поліг під мокрим снігом, і тільки де-не-де стирчали руді мітелки очерету. Я дістав рацію й клацнув перемикачем.
— Тигра, я — Вінні-Пух! Як чутність?
— Що? — не второпав Барабаш.
— Чутність яка, обревку! Позакладало?
Барабаш відкашлявся. Він їхав назирці в моєму авті й у сей момент думав, либонь, про випивку та дівок.
— А… ага! Ця, як на неї… Тигра поняла! Чути добре.
— Не спи! — буркнув я. — Десять хвилин — і будемо на місці. Нуль.
Дорога знову стала спускатися в діл. Я зацікавлено крутив головою, роззираючись навкруги. Що найдужче вражало в цих краях, то це неймовірна вбогість. Врешті, з цього начебто й не слід було б дивуватися — варто від'їхати од столиці на яку сотню кілометрів, і потрапляєш немов би в іншу країну: люди ходять обдерті, доношуючи остатні лахи, придбані ще в епоху застою, дороги вузькі й незручні, з геть розбитим покриттям, хати в селах обшарпані й давно вже не лагодилися… Так воно було й біля кордону, однак убогість тут ішла буквально пліч-о-пліч із якоюсь крикливою розкішшю: поруч із сільськими хатами, обставленими на зиму сухим кияшин-ням, гордо здіймалися в небо дво- і триповерхові кам'яниці зі склопакетами у вікнах і супутниковими антенами на дахах, критих дорогою червоною металочерепицею, а на шосе все частіше й частіше траплялися новенькі авта чужинецьких марок, причому переважно дорогі й престижні моделі.
— Золоте дно! — раптом озвався водій, киваючи на село, що розсипалося по схилах долини. — Бач, як розбудувалися?
— На чому ж вони латаються, в дідька? Водій холодно посміхнувся.
— Контрабанда. Одні возять товар, другі служать провідниками, а треті — митники… За п'ять років начальник митниці робить такі гроші, що далі може й геть не працювати!
— Одне слово, кожен одриває як тільки може…
— А певно! — водій перемкнув швидкість, і машина стала підійматися на гору. — Кожен дроче так, як хоче!..
З-за повороту вигулькнуло якесь кафе. Відразу ж за ним видно було складські приміщення, обгороджені глухим бетонним парканом.
— Оце воно, чи що? — поспитав я.
— Ну! — буркнув водій, скидаючи газу. Я добув рацію.
— Тигра, я — Вінні-Пух! Чути?
— Нормально. У тебе що?
— Прибули на місце. Контрольний час — півгодини.
— А далі?
— Далі за схемою. Нуль.
Авто спинилося біля кафе, й водій вимкнув двигун. Я плигнув на землю і грюкнув дверцятами. З кафе виглянув якийсь чолов'яга.
— Коха тут? — поспитав я його.
Чолов'яга дивився на мене й мовчав. Лице його було насторожене.
— Тут! — озвався він урешті.
— Так гукай його сюди, в натурі! — нетерпляче устряв водій.
— Я — Коха. Ви од кого?
Я задоволено кивнув. Хобот детально змалював мені чоловіка, в якого ми повинні були придбати порошок, і я впізнав його з першого погляду.