— Найкраща та епоха, — замислено сказав Мурат, видихаючи в стелю хмару тютюнового диму, — в якій ти живеш! Це — факт, і нікуди од нього не подінешся.
Я згідно кивнув.
— Усе це так, друже… але водночас і не так! Тридцять років тому в нас у селі й хату не замикали ніколи… а в цю епоху он Барабашеві діда втопили — й тільки за те, що на світі зажився!..
— До речі, що ти з сусідами зробив? — глянув на нього Мурат. — Повбивав, еге?
Той скорчив хитру гримасу.
— Ну ти, шефе, даєш! Як це так — живих людей убивати?
— У багажнику, либонь, вивіз та бензином у лісі облив? — здогадався Урилов.
Барабаш зневажливо махнув рукою.
— У тебе, полковнику, фантазії тільки на багажник і вистачає! Більше нічого в твій свинячий черепок не приходить — ото тільки відлупцювати когось, та в наручники, та в ліс…
— … а там каністру з бензином підпалити — й бігати лісом, як живий смолоскип! — буркнув я.
— Ти, бугаїно, довше поварнякай! — розсердився Ури-лов. — Осьо бачиш, який глечичок…
— Я, — гордо сказав Барабаш, — не такий банальний, як думає про мене дехто з мєнтів! Допіру поховали ми діда та одбули сорок день, одяг я дідову шинель, узяв ціпка, приклеїв бороду з куделі… Глип у дзеркало — ну старий Барабаш та й годі! Коли смеркло, переліз я через огорожу і до сусідів. Вони саме вечеряли. Заходжу я та й став коло порога, спершись на ціпок. Їх наче правцем поставило, їй-богу! Хазяїн саме борщу в ложку набрав — та так і завмер з роззявленим ротом, і чутно, як борщ із ложки тече на стіл! А я тоді, — Барабаш зробив звіряче лице, — як не зареву страшенним голосом: аааааааа, с-суки! Втопили мене, еге? Ану на цвинтар, на цвинтар! — та ціпок обіруч і на них!
Урилов здригнувся й мерзлякувато повів плечима.
— Ну-ну, бугаїно, — кашлянувши, озвався він. — І що далі?
— Хазяїн тут же вмер од розриву серця, — Барабаш з утіхою посмоктав сигару. — Стара його з переляку полізла в піч і спеклася на шкварку. Невістка вибігла на веранду, впала у відчинений льох і поламала собі руки, ноги й хребет. А я ганявся по хаті за отими хлопцями, котрі забили ополонки, — поки один лобом вікно не висадив та не втік, а другий ума рішився!
– І що ж тепер? — ледве чутно поспитався Урилов.
— Невістка лежить паралізована, — задоволено констатував Барабаш. — Один хлопець повісився в лісосмузі, а той дурненький нічого не тямить і тільки бекає: бееее! бееее! А винен у всьому гуманізм. Ото якби дід у двадцятому році вирізав усю сім'ю, то й ще сто років прожив би!
— То це з тих сусідів, що землю забрали? — здивувавсь я.
— А з яких же! Пожалів їх дід, а їхні виплодки повиростали та й зо світа його звели… Ось до чого цей гуманізм проклятий призводить!..
— Я шо-то не поняв, — озвався Урилов, — а про яку землю йдеться?
Шеф махнув рукою.
— Та… воно тобі треба, полковнику? Давай ось ліпше вип'ємо, — він узяв пляшку й став наливати в келишки, — та будемо розбігатися! Підсумки підвели, висновки зробили…
Барабаш узяв келишка й підняв угору.
— З нами Бог… — урочисто почав він.
— … і тисяча фантомів! — закінчив полковник Урилов. Ми перехилили келишки й, грюкаючи фотелями, стали
підводитися.
— У генерала сьогодні нарада, то треба йти… — Урилов заліз у скриньку і взяв жменю сигар. — Це я друзям своїм!..
— Бери, бери… чого там! — підбадьорливо сказав Мурат.
— Диви не надірвися! — буркнув я.
Урилов з підозрою глипнув на мене, тоді взяв ще з десяток сигар і став розпихати їх по кишенях мундира. Кількоро штук уже геть не влазило, й він, подумавши, сховав їх у форменого картуза, надів його на голову й поплескав зверху долонею.
— Ну, цього, мабуть, хвате! — вдоволено сказав він. — Коли що — дзвоніть мені на цей самий… як же ж його… де бджоли водяться, ну!
— Вуликовий? — поспитав Барабаш, виходячи з кабінету.
— О, о… на вуликовий, коротше, дзвоніть! Може, вбити кого треба чи од мєнтури одмазати — все зробимо по першому класу…
Двері за ним зачинилися, і я допитливо глянув на шефа.
— Щось маєш для мене?
— Ні, — Мурат роздушив недогарка й відкинувся на спинку фотеля. — Відпочивай, лікуйся… Протягом двох місяців ніяких завдань я тобі не даватиму. Треба ж і совість мати, врешті-решт!
— Ну — зітхнув я, — тоді до зустрічі! Буде щось термінове, то дзвони.
У приймальні було порожньо, й тільки Цуцичок чаклувала за своїм комп'ютером. Угледівши мене, вона схопилася з крісла й вибігла з-за дерев'яного бар'єру, який обгороджував її робоче місце.
— Ой, це ти! — вона радісно посміхнулася. — Виписався з клініки?
— Ну! — сказав я.
— Рука не болить?
— Ну! — сказав я.
— Може, вип'ємо кави?
— Ну! — сказав я.
— Та що ти все «ну» та «ну»! — розгнівалася Цуцичок, наливаючи води в кавоварку. — Аж соромно за тебе… Говорити розучився поміж тих одморозків, чи що?
Я поставив біля комп'ютера свою коробку.
— Цуцичку, — несміливо сказав я. — Це саме… тут, значить, таке діло…
Цуцичок підійшла до столу.
— А що це таке? — вона зазирнула в коробку й на мить розгубилася. — Ой, це мені?!
— Це… коротше, це тобі! — я опустив очі. — Ну, одне слово…
— Ой який гарний песик! З фарфору, еге? — її обличчя раптом завмерло. Вона випросталася й уважно подивилася на мене.
— Розумієш, я йшов… аж бачу, продаються ці самі… як на них…
Цуцичок мовчала, дивлячись то на мене, то на коробку, й на її обличчі годі було щось прочитати.
— Оскаре, — нарешті прошепотіла вона, — це… цуцичок? Я кивнув.
— Медовий?
Я кивнув, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.
— Ти… ти даруєш мені медового цуцика? Правда?
Я знову кивнув, уникаючи її погляду, а тоді все-таки набрався духу, глянув на неї…
… й побачив, як її обличчя розквітає загадковою, лагідною й водночас трохи печальною посмішкою, яка немовби осяяла на мить цей похмурий зимовий день; як дістає вона з коробки того цуцика, з інтересом поглядаючи на мене, вовкуватого бритоголового драба, котрий, похнюпившись, стовбичить перед бар'єром; як сяють від утіхи її очі, в глибині яких відбивається ввесь оцей світ, у якому біль переплітається з радістю, сум з надією, а любов з цілою низкою втрат, які врешті-решт завершуються небуттям… Цуцичок щось казала мені, раз-по-разу посміхаючись і м'яко жестикулюючи, але я дивився, як рухаються її повні трохи пошерхлі вуста, й геть нічогісінько не чув — перед очима, наче кадри в кінострічці, пропливало все, що довелося пережити мені протягом оцього проклятого десятиріччя, й дивне-дивне відчуття охоплювало мене, як повінь, коли я споглядав оте видовисько — воно видавалося несправжнім та ілюзорним, наче тремтіння гарячого повітря над барханами, й, насилу виникаючи, відразу ж тануло, стаючи мінливими, колихкими й невимовно потворними фантомами. Я немовби стояв на руїнах власного життя; мрії, устремління, радощі, прагнення до самопосвяти — усе це втратило свою вартість, виявившись зайвим у цю вовчу епоху, й тільки безплотні тіні вчорашніх цінностей, пульсуючи, танцювали й танцювали над тим румовищем, наче примари хворобливого сну, який от-от повинен урватися.
— … й він був символом приязні до тої дівчини, правда ж? — зненацька долинув до мене лагідний співучий голос.
Я розплющив очі й уздрів цуцика. Він стояв на дерев'яному бар'єрі й дивився на мене своїми круглими шоколадними очима. У вбогому світлі понурої зимової днини, яке цідилося крізь вікно, він видавався напрочуд реальним і від того неначеб аж містичним об'єктом.
— Ні, — мовив я, замислено дивлячись на того цуцика, — неправда. Він був… він був…
Цуцичок дивилася на мене, і її очі сяяли ніжною, ледве прихованою радістю.
— Він був символом любови!.. — тихо закінчив я.