Ми з Барабашем посміхнулися. Череп — це був наш колега, ще з тих часів, коли ми працювали простими биками й займалися охороною кооперативів. З часом дороги розійшлися, й він пристав до групи такого собі Ломідзе, котрого всі прозивали просто Ломом.
— Ты че, шухер здесь наводишь?
— Да ты че, братан… буду я руки пачкать, блин! — Череп здивовано глянув на мене. — Для шухера же быки есть, ты че! Я же на повышение пошел — бригадиром пашу, поял?
— Ну, — встряв Барабаш, — это да! Это канешно… потому шо шо ж! Вот это — круто, ни хрена не скажешь!
— А нас вот выгнали, на хрен! — сказав я, притримуючи Більбонського за нашийник.
Череп широко посміхнувся, і його спотворена багряно-синя фізіономія розтяглася, немовби маска з пластиліну.
— Слыхали, братан… да вся братва на ушах стоит, блин! Ну ты учудил — стольких быков отметелить… Эт же ж надо — брусли[1] каким-то быть!
— Наехали, блин, — сказав я, дико посміхаючись, — беспредел начали творить… ну, я им, казлам,[2] и дал оторваться!
— Все нормально! — сказав Череп і глянув на мене уважніш. — Так ты типа безработный, да?
— А че?
— Да нам такие бойцы нужны, блин… И Барабаша тоже взяли бы! Ты как?
Я струснув головою.
— Не до этого мне, братуха… душа болит, понимаешь? Ведь пахал я на них как папа Карло… Разборки, охрана, базар какой или непонятка — все я! И вот… благодарность, на хрен!
— Да, болит душа! — підпрягся Барабаш і собі. — Лечим ее, лечим, — він показав здорову пляшку горілки, яку придбав на базарі, — а толку с гулькин хрен! Как не было толку, так и нет! Эт как дедушка Крылов писал когда-то:
Однажди Лебедь, Рак и Щука Устроили квартет: Поставили Мартышку раком, Ебут, ебут — а толку нет! Череп заіржав як коняка, — аж люди налякано сипонули од нас врізнобіч.
— Ну ты даешь! — ляснув він Барабаша по плечу. Й до мене: — Короче, братан… если шо, — приходи, э? Или на сотик мне звякни, слышь?
— Не знаю, браток, — покрутив я головою. — Ни хрена тебе не могу сказать… Одно знаю: душа болит… душа, врубаешься, или нет?
— Вот если вылечишь, так сразу и звякни! Идет?
— Об чем базар, братуха! — дико посміхнувсь я. — Как только, так и сразу… сам понимаешь!
Ми пройшли рядами і спинилися ще коло одного прилавка. Більбонський знову став на задні лапи й уважно оглянув м'ясо.
— Ну? — поспитав я його. Собайло подумав і коротко гавкнув.
— Батя, скоко эдо? — поспитав я чолов'ягу, молодшого від мене принаймні років на п'ять.
— Шо? — не втямив той. — Га?
— Ты че, не въезжаешь? — устряв Барабаш. — С мозгами, наверное, не дружишь? Ну эдо ж… усе эдо, слышь, да?
— Усьо? — перепитав чолов'яга.
— Канешно! Потому шо шо ж… Во, — показав Барабаш на Більбонського, — песика, блин, кормить нада! Песик голодный, кушать, блин, просит, э?
— Усьо… — сказав чолов'яга, неймовірно глипаючи то на мене, то на Барабаша, то на Більбонського, — ну… п'ятсот гривень!
— Берем? — поспитав я в Більбонського. Він ствердно гавкнув.
— Значит, берем, — сказав я, дістаючи з кишені грубу пачку грошей. — Возьми, батя… и грузи все сюда, блин… в сумку, на хрен! А ти, зверюга, — глянув я на собайла, — хавать будешь?
Більбонський потягся до м'яса.
— Ну так угощайся… какие проблемы, корефан! — я взяв шматок м'яса й підкинув угору. Більбонський тут же плигнув і, клацнувши зубами, проковтнув їдло. — Жри, жри, скотина… и еще вот, и еще, на хрен!
Довкруг знову став збиратися натовп.
— Поял, батя, как хавает! — дико посміхаючись, сказав я продавцеві. — Эдо прорва какая-то. в месяц пятьсот баксов на него трачу!
— Дак а нашо його годувать, оце такого обревка! — сказав чолов'яга, з острахом зиркаючи на Більбонського.
— Ну, — посміхнувсь я, по-блатному викривлюючи лице, — ты, батя, так не скажи! Эда тварь меня уже сто раз виручала… слышь, да! Эдо, слышь, — я знову посміхнувся, цього разу своєю коронною посмішкою, й побачив, як чолов'яга зблід, — захотели как-то двое крутых выставить меня на баксы! Ну, казлы, короче. Залезли ко мне в хату, блин, шоб захавать меня, когда из офиса приеду… а он их взял й урыл!
— Шо? — не втямив чолов'яга. — Де?
— Ну, замочил, короче! И, слышь, пока я приехал, так он, падлец, — я поплескав Більбонського по загривку, — одного казла успел сожрать, блин… Кишки ему выжрал, печенку схавал, на хрен… слышь, да!
Якась бабуня в юрмі перехрестилася.
— Да-а! — протягнув хтось за спиною.
— До чого ми дожилися! — буркнув огрядний дядько в кухвайці. — Собаки людей їдять… такого й після війни не було!
— И представляешь, батя, — я взяв сумку з м'ясом і повісив на плече, — теперь требует только человечину — и хоть ты лопни, на хрен! Вынь да положь, блин! А где я тебе возьму, — поторсав я Більбонського за вухо, — где, спрашивается? Вот мяска купили… будешь хавать, блин.
Ми вийшли з рундука, й Більбонський потяг мене убік.
— Ти що? — не втямив я.
Собайло підійшов до дядька, котрий стовбичив за прилавком, заставленим лотками яєць.
— А-а, — сказав я, — он воно що! По чім твої яйця, діду? Він глянув на мене й приплющив одне око.
— Це не мої.
— А чиї ж? — не втямив я.
— Курячі, от чиї!
— Ти диви! — вражено сказав Барабаш. — А ми думали — собачі!
— Скіки?
Я глянув на Більбонського. Він трохи подумав і гавкнув п'ять разів.
— П'ять десятків, — переклав я.
— Він у тебе дірехтор, — з повагою сказав дядько. — Накази дає й ці самі… ракумендації!
— Собака, — проголосив Барабаш, — ето человєк! Дядько незворушно кивнув.
— За харошого собаку, — проголосив він у свою чергу, — мона й жизь оддать!
Я відкрив рота, але не знайшов що сказати.
— Н-ну, — крутнув я головою, — з тобою, діду, на язики не позмагаєшся!..
Він знову приплющив одне око.
— Я, — сказав він мені, подаючи пакет, — на ринку вже десять год кантуюся, поняв? Усяких бачив: і блатних, і при-блатньонних, і нових руських, і демократів, — і кажна скотина щитає тебе дурнішим од себе. Кажна сволоч говорить з тобою, наче ти далі свого прилавка й світа не бачиш! Бо ти, мовляв, сидиш тута день при дні, — а вони в джипах да в беемвухах катаються…
— … да баб жарять! — вставив Барабаш і собі.
— Да за баб немає балачки! — махнув він рукою. — В мене своя баба єсть… хоч кажний день взувай, ще й мало їй буде! В грошах діло, от в чому! Вони ж думають, як у кого гроші — той і Бога за бороду вхопив! А не знають, придурки, одного…
— … шо Бог дивиться-дивиться, — а тоді як шарахне з неба по голові! — кинув я.
Дядько здивовано глипнув на мене.
— Ну, — сказав він, — ти хоч і крутий, але трохи олії в голові єсть! Якийсь розумець в тебе водиться… хоч і куций! Видно, вже обпікся, еге?
Я взяв Більбонського за нашийник.
— Було діло, — неохоче буркнув я. — Давай, діду, торгуй… ти на вірному шляху!
Ми попростували до воріт.
— О, — похопився Барабаш, лапаючи себе по кишенях, — сигарет же ж чортма! — Тоді підійшов до бабуні, котра тримала перед собою ящик із цигарками: — «Вінстон» єсть?
— Хоч сто порцій! Два п'ятдесят, сину… — вона подала йому здачу. — Кури на здоров'я, дитино!
— Шо-о?! — вирячився на неї Барабаш. — Здіваєшся, стара вєшалко?
Баба подивилася на нас безконечно мудрим поглядом, і я немовби побачив усе це збоку: сльотавий зимовий вечір, осяяний оранжевими спалохами ліхтарів, запльований мокрий асфальт, щоденна круговерть юрми, самотня старість, — і двоє п'яних одморозків з величезним псом…
— Дітки, та ви хіба не чули?!
— Про що це, в хріна?
— А в цигарках же ж вітамінів знайшли багацько! І ці ж… елементи! І всякі вещиства полєзні…
— Ну? — не повірив Барабаш… Бабуня перехрестилася.
— От тобі хрест, сину! Я сімдесят год на світі живу й ні разу не збрехала, хай Господь мене скарає! Щоб мене земля свята ковтнула живцем! Щоб мене трясця побила, коли брешу! Газета писала… а газети, сам знаєш, одну щиру правду пишуть!
2
Казьол — погана людина, негідник; табірний педераст; бомж. Не плутати з козёл — цап (прим. автора).