- А як же його шкребти, щоб не було чуть! - не видержала Мотря й пiдняла свiй твердий голос.
- Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик не буде скавучать, наче собака, що зав'язла в тину.
Мотря замовкла й кинула нiж на лаву. Нiж задзвенiв. Свекруха тiльки скоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови.
По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а потiм вчинить дiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала й пiшла до сусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом по сiйцях, перекладених уподовж ночовок. Вона догадалась, що її свекруха недобра i що пiд її солодкими словами ховається гiркий полин. Але Мотря була не з такiвських, щоб комусь покорятись.
Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку, а сама вкрилась з головою на печi й заохала. Мотря вже не йняла вiри тому оханню. Вона зварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась, наче муха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з печi, тiльки хату вимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала на свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хлiб, посаджала в пiч i подала на стiл обiд. Борщ вийшов несмачний. Свекруха тiльки ложку вмочила й не їла борщу.
- Недобрий, дочко, сьогоднi зварила борщ. Мабуть, i сьогоднi сало збiгло, - сказала Кайдашиха.
- Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук, а тiльки двi, - одрiзала Мотря.
- Хто видав так говорить матерi! - сказала Кайдашиха навчаючим голосом. - Коли не вмiєш гаразд, то треба вчитись. I я не вмiла, але пани вивчили мене на економiї.
- Я, хвалити бога, панщини не робила й у панiв не вчилась, - знов одрубала Мотря.
Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не замовчуватиме.
Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела та й сiла коло вiкна старi сорочки латать. Мотря пiдмазала стiни, обмазала комин, грубу, припiчок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина i роздивлялась, чи добре невiстка помазала.
- Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, а так, моє серденько, дрiбненько та дрiбненько перше вподовж, а потiм упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiхтi знать, - сказала Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний i тiльки де-не-де було знать вiхоть.
- Матерi було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, - несмiливо обiзвалась невiстка.
- Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я, було, як мажу панськi покої, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати та будеш пильнувать, то й собi навчишся, - сказала Кайдашиха та й знов сiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла.
- Чи ти, стара, здурiла на старiсть, чи що? - обiзвався Кайдаш. - Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла.
Кайдашиха замовкла. Їй було сором перед невiсткою.
Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i вже орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала їй робити роботу, третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi й докоряти. Мотря насилу вдержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком.
Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море, ночi. Молодицi на селi почали вставати вдосвiта прясти.
- Мотре! - кричала з печi Кайдашиха. - Вставай прясти. Чи ти не чуєш? Вже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш?
Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла коло печi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами м'яти коноплi, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напряла пiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi й сiла за гребiнь. Вже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки з вiдмоки, а Кайдашиха навiть хати не вимела.
Дiло нiби горiло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печi. Кайдашиха разiв зо два одсунула горщик од жару, вимiшала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злiсть. "Не буду замiтать хати, - подумала вона, - ану, чи вимете свекруха".
Вже сiли за обiд, а хата була незаметена.
- Чом це ти, Мотре, хати й досi не замела? - сказала Кайдашиха. - Чи ти хочеш, щоб з нас люди смiялись?
Мотря натомилась коло роботи, її взяла злiсть. Вона вилила з ночовок у помийницю луг i так кинула ночовки на ослiн, що вони посковзнулись i полетiли на землю.
- Легеньку руку маєш! Легенько ставиш, невiстко! - крикнула Кайдашиха на Мотрю. - Однi ночви маємо, а ти й тi розбий.
- Як розiб' ю, то купите другi, - одрубала Мотря.
Кайдашиха побачила, що невiстка сердиться на неї. Її саму взяла злiсть.
Настав вечiр, а в хатi було смiття трохи не по кiсточки. Кайдашиха стала й собi оджимать сорочки, а хати не замела.
- Чому це у вас i досi хата не метена? - спитав Карпо, увiйшовши в хату.
- Бо твою жiнку сьогоднi перелоги напали, - сказала вже сердито Кайдашиха.
- Не знаю, кого напали перелоги, - ледве обiзвалась Мотря й так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, нiби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисi в очi.
- Якого це ти нечистого так ляпаєш? Ще мало смiття в хатi, то нехай буде грязь, - крикнула Кайдашиха. - Чом ти своїй жiнцi нiчого не скажеш? - сказала Кайдашиха до Карпа. - Хiба ти не бачиш, що вона мене не слухає та дiла не робить.
- А це хiба ж не дiло? Не в пiжмурки ж граю, - крикнула й собi Мотря.
- Чому ти, Мотре, i досi не замела хати? - промовив Карпо до жiнки.
- Не замела, бо гуляю од самої пiвночi. Ось уже й рук i нiг не чую, так натанцювалась, - промовила Мотря.
- Та чого це ти кричиш, як на батька! - крикнула Кайдашиха. - Менi вух не позакладало: чую.
- Я на батька не кричала нiколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сiм'ю сама.
- А хiба ж ти робиш сама? - спитала Кайдашиха.
- А хто ж менi помагає, коли хата й досi не заметена, - крикнула Мотря.
- Чого це ти, Мотре, кричиш на матiр? Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, - обiзвався Карпо.
Мала розум, а в вас, мабуть, оце загубила, - сказала через зуби Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало i дукачi коливались.
Мотря поскладала плаття на коромисло й пiшла прати на ставок. В хатi стало тихо. Кайдашиха взяла вiник i вимела хату й сiни.
- Ти, Карпе, не потурай своїй жiнцi, а то вона мене не слухає, ще й лає. Вона мене зовсiм не має за матiр. Що з того, що вона робоча, коли хата три днi стоїть неметена?
- Не три днi-бо, а тiльки один день, - сказав Карпо.
- Так, сину, так! Держи руку за жiнкою, а матерi не можна буде далi в своїй хатi й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, пiдтопталась. Менi можна й одпочити. А ти жiнцi не потурай, бо вона й над тобою далi коверзуватиме.
Карпо узяв шапку та мерщiй з хати. Йому було жаль жiнки, жаль i матерi.
Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печi й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала їх на лавi. По хатi пiшов холод та вогкiсть. Свекруха поралась коло печi мовчки. Невiстка достала з полицi хлiб та сiль i сiла полуднувать. Вона кинула оком на дiл: хата була заметена.
"Не буде моя невiстка покiрна та слухняна, - думала Кайдашиха, стоячи коло печi, - не одпочину я на старiсть од роботи". I Кайдашиха важко зiтхнула. Мотря зрозумiла те важке зiтхання наче докiр собi.
Чоловiки посходились у хату й сiли за стiл. Мотря кинулась насипать галушки в миску.
- Геть! - крикнула Кайдашиха. - Сама зумiю насипать. Не ти напартолила. Сiдай та запихайся! Мотря одiйшла набiк, згорнула руки й собi зiтхнула.
- Чого це ви гризетесь? - обiзвався старий Кайдаш. - Чи вже не помиритесь коло однiєї печi? Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бо мати старша в хатi, - почав навчать старий батько, - треба ж комусь порядкувати в хатi та лад давати. Дасть бог, приставлю через сiни хату, тодi будеш собi господинею, але в гуртi все-таки лучче жити…
Всi вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сiла вечерять.