Тільки тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невістку і глузувала з неї.
Одного дня ще вдосвіта Кайдашиха збудила Мелашку і загадала їй місить діжу, а сама поралася коло печі. Мелашка влізла руками в діжу і ніяк не могла вимішати тіста з самого дна: діжа була здорова, а вона сама була невеличка на зріст і не могла дістать руками до дна.
— Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі.
Лаврін узяв маленького стільчика і підставив Meлашці під ноги. Мелашка вилізла на стільчик і, запнувшись білою фантиною, неначе боролася з здоровою діжею, тикаючи в тісто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврін не зводив очей з Мелашки і милувався, як вона проворно орудувала руками, як стільчик хитався під ногами. В неї на лобі виступив піт.
— Лавріне! Втри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає, — знов сказала сердито Кайдашиха.
Лаврін обтер своїм рукавом гарячого Мелащиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осміхнулась. Свекрушин докір полетів проз її вуха й не зачепив душі.
— Лавріне! — знов гукнула Кайдашиха. — Втри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають, — вже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячі Мелащині руки.
Мелашка осміхнулась, але якось жалібно глянула на Лавріна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.
Лаврін мовчав і тільки глянув на матір.
В хату ввійшов Кайдаш. Він виголодався за роботою й почав гримати, що Кайдашиха опізнилась з хлібом.
— Опізнилась. Чому, пак, не опізнитись, коли понабирали в хату невісток з Западинців. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й потім… Он бабляється з діжею од самого ранку, неначе дитина пічки копає.
Кайдашиха заглянула в діжу. Тісто було зовсім невимішане: на йому було видко бульбашки, неначе горіхи.
— Геть вилазь з діжі, бо сьогодні не будемо обідать! — крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка витягла з діжі руки в тісті, скочила з стільчика й стала серед хати. В неї на лобі блищали здорові краплі поту. Кайдашиха помила по лікті руки й кинулась з злістю на діжу, як на свого ворога. Тісто в діжі аж запищало і неначе заплямкало губами під її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, і стояла ні в сих ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.
— Чого ти стоїш, ніби сьогодні привезена? Он зосталось тіста на руках на цілий хліб. Пообшкрябуй нoжeм тісто в діжу та порайся коло печі.
Мелашка зітхнула. Вона почутила, що рідна мати б'є, та не болить, а свекруха словами б'є гірше, ніж кулаками.
Мелашка мила руки, але руки в тісті не швидко обмивались.
— Чого ти там бабляєшся? Мий хутчій руки, бо прийде батько вдруге до хати, то він нам поб'є спину! — вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще гаразд не обмила тіста на руках, обтерла їх сяк-так рушником і кинулась вимішувать лемішку. Вона сіла долі, поставила в колінах горщик, обвернутий ганчіркою, і, хапаючись, так повернула кописткою в горшку, що вона зав'язла в густій лемішці, хруснула і переломилась.
— Ой боже мій, з цим недбайлом! — крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. — Тепер, про мене, стромляй руку в лемішку та й мішай.
В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку і почала вимішувати лемішку ложкою.
— Мати твоя, мабуть, вимішувала лемішку ложкою та й тебе навчила! — крикнула з злістю Кайдашиха.
Мелашку здавило в горлі. Вона заплакала.
Тільки що Кайдашиха виплескала хліб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисіткою, голодний Кайдаш знов увійшов у хату і почав лаяти і жінку, і невістку.
— Якого ви недовірка вдвох робите, що в вас і досі обід не готовий! — крикнув Кайдаш на всю хату. — Піди, Мелашко, до Мотрі та позич хліба на обід.
Тільки що Мелашка ступила на поріг, Кайдашиха крикнула так, неначе на неї хто линув кип'ятком:
— Не йди до Мотрі позичати хліба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снігу зимою не дістанеш.
В Карповій противній хаті двері були одчинені. Мотря почула ці слова.
— Як тільки котра з вас ступить на мій поріг, то я вам обом поперебиваю ноги оцією кочергою! — крикнула Мотря з свого порога й показала кочергу. — Сплять до обіду та ще мене й судять: судіть вже Мелашку, а мене не зачіпайте.
Мотря причинила свої двері, аж горище загуло. Мелашка побігла до сусіди позичать хліба на обід.
Мелашка позичила хліба і верталась через свій садок. Вона вгляділа в садку Лавріна.
— Зобижає тебе, моє серце, мати, — сказав Лаврін і неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.
— Дарма, що мати лає, аби ти мене тішив своїми очима, — сказала Мелашка, глянувши Лаврінові в самі сині очі.
Йшла вона за хлібом, садок неначе пов'яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вічі, і для неї знов ніби садок розвився й зазеленів, і сонце весело на йому заграло.
І знов в Кайдашевій хаті почалася колотнеча. Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь. Мотря не любила Мелашки і все чогось підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в одній хаті, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у віз. Мелашка вже нудилась за Бієвцями, за батьком, за своєю доброю матір'ю. Вона просилась в свекрухи в гості до батька, свекруха її не пустила. Кожної неділі просилась Мелашка в гості, і кожної неділі Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.
— Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? — питав у неї чоловік.
— Скучила за матір'ю. Вже й жнива минають, а я ні разу не була в матінки в гостях. Цієї ночі мені снилось, що я стала зозулею та й полетіла в Бієвці. Прилітаю в батьків садок та й сіла на вишні. Батько неначе виходять в садок та й просять мене до хати. Я влітаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лаві мертва, заверчена наміткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях і жалібно дивиться на мене.
— Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й підемо в гості.
— Проси, Лавріне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дітись. Шумить діброва на горі та тільки жалю мені завдає. Щовечора дивлюся на заросянські гори, щовечора пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені луги сльозами залила.
Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврінові стало жаль молодої жінки. Він пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.
— Здається мені, що до моєї матінки й дорога терном та колючою ожиною заросла, — сказала Мелашка.
Лаврін таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невістку до родини, а сама таки не поїхала. Навіть попадині пухові подушки та наливка не заманили її на Западинці. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватів Кайдаша. Кайдаш не схотів, бо в Бієвцях була недобра горілка.
— Візьми ж, Мелашко, паляницю батькові, а дітям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, і не бачили таких паляниць, не тільки що не їли, — сказала Кайдашиха, подаючи Мелашці пухку паляницю.
Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докір, стала для неї важка, як камінь.
Лаврін пішов з Мелашкою в Бієвці.
Тільки що Мелашка ступила на батьків поріг, та й залилась дрібними сльозами, впавши матері на груди.
— Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гості, в вікна виглядала, та вже й перестала.
— Не пускав нас батько, не пускала й мати, — сказав Лаврін, — в жнива було дуже багато роботи.