самотність це коли він виходить з лікарні сам
в якій він лежав через те що він захворів лежачи але в гуртожитку
виходить на швидкісну трасу і його ніхто не переїжджає
ніхто не обкладає його семикрилими матюками
ніхто не зупиняється за сантиметр до його смерті
і я біжу за ним на трасу я теж вириваюся з цієї лікарні
коли тебе хтось доганяє це не обов’язково грабіжник чи мент
це може бути співрозмовник навіть якщо ти його не доганяєш
люди взаємодіють непомітно дехто тільки слухає тільки сприймає тільки п’є пляшку за пляшкою всмоктує не відлунюється здійснює процес відсутності антиматерії чорної діри
люди потребують вираження але він потребує навпаки – тільки враження
Сергій хотів стати актором він вважав так:
актори – як працівники протезних заводів – оживляють ті частини
життя, які ми колись втратили
але він став майстром вживлення у себе чужих частин життя
Сергій був генієм відсутності оскільки
у його порожнечу не прийшло виснаження
так як новобудови не починають здавати в оренду бо їх обживають привиди офісних працівників
як снам не надають значення бо вони здійснюються в снах інших людей
як серце яке не пульсує і через це воно починає пульсувати у чомусь іншому – наприклад телевізорі осені
іноді краще не пам’ятати а дозволити іншим згадувати
іноді краще не пульсувати а поділитися ударами
іноді краще не ковтати а залишити трохи на денці
йдучи швидкісною трасою з пляшкою пива у відсутній руці
з відсутнім на піжамі орденом першого ступеня «За відсутність»
автомобілі шумлять як густий-густий ліс
приголуб у мені робокопа
осінь вертається на круги.
вечір приречено дивиться в нас.
смерть це коли незворушно-тугий
вересень в ній і у неї ж анфас.
ми прокидаємось там де ніхто
не припиняв розгалуження снів.
тобто життя це гнучкий автохтон
в кожній дрібниці, які б не рясні.
простір спілкується через стіну
з нами. його ми читаємо з губ.
я у тобі втихомирю війну
ти робокопа в мені приголуб.
ми вже там де смумсмумрик
ми вже там де ми є.
наше просвітлення можливе лише під ренгеном.
нас не кінчає інтелектуальний петинг будь-якої тяжкості –
(нашим лобам притаманна легка зерегованість),
адже наші предки давали всім, кому не ліньки,
особливо історикам давали зрозуміти,
що усе колись – мене, усе колись – нас:
усі нічні клуби з підвищеним кислотно-людським балансом,
усі ферми, де насправді існують відра, надої, любов.
(причому надої помирають останніми. щоразу)
усі епідемії, що зачаїлися в мені,
усі невикористані збочення, як несплачені податки,
юзерпики в паспорті і під черепом –
усе колись – мене, усе колись – нас,
бо, доки ти мислиш, доки ти мусиш, доки ти – мюслі,
то, як казав один відомий картезіанець –
ти або коґіто ерґо смумсмумрик,
або кобіта ерґо суп.
електроди часу
ми в міру смішні, в міру сльозоточиві
серед сайтів з подіями, коли відімкнуть інтернет,
ніби голову на подушці зі снами, що оточили.
ти із ними, який би не був мізантроп, інтроверт,
як годинник, заводиш розмови, і тікає стрілка
і до ранку говориш про переміни – зі снами,
що, мовляв, вони завше – етап стабільності, ніби ікла
вовка, який шукає насичення баранами,